Сьогодні, 15 серпня 2025 року, виповнюються треті роковини від дня загибелі Василя Дмитровича Полюганича, справжнього героя з села Маркевичеве. Ця дата стала днем глибокої скорботи для його матері, Антоніни Василівни, чиє життя, як вона каже, розлетілося на шматочки 15 серпня 2022 року. Вже три роки вона намагається зібрати докупи пазли свого життя, просочені горем і болем, але знаходить втіху лише у спогадах про свого найкращого сина.

Василь був не просто сином, а мрійником. Красивий, розумний, добрий – він мав потенціал для щасливого життя та роботи за кордоном. До повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну, Василь тривалий час працював у Польщі. На новорічні свята він приїхав до Маркевичевого, щоб побути з матір’ю, яка дуже сумувала за ним.

Його плани на майбутнє були чіткими: документи для виїзду за кордон вже були готові, квиток на 24 лютого придбано. Але війна раптово внесла свої корективи, зруйнувавши всі сподівання. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Василь, не повідомивши рідних про своє рішення, пішки вирушив до Березівки. Там, сповнений патріотизму, він добровольцем став на захист України.

Мати намагалася підтримувати зв’язок, отримуючи непрямі свідчення про місцезнаходження сина. На її спроби дізнатися правду, Василь відповідав, що перебуває в Одесі та працює. Лише під тиском материнських прохань він зізнався, де знаходиться насправді. З того часу він підтримував зв’язок короткими повідомленнями та телефонними дзвінками, завжди намагаючись здаватися у гарному настрої, щоб не засмутити матір.

Обставини загибелі Василя у його військовій частині залишаються невідомими для Антоніни Василівни. Серце матері відмовляється приймати офіційну версію, адже вона знає, що її Василь мав інші, світлі плани на життя. Він мріяв повернутися додому, привітати маленького Тімошика з його шостим днем народження. Його мрії були численними та сповненими надій, але війна обірвала його життя передчасно.

Над цвинтарем, де спочиває Василь, майорить український прапор. Вітер тихо шелестить листям абрикосового дерева, а на світлині – його добрі очі, що ніби зазирають у душу, промовляючи: “Мамо, ти чого? Не сумуй, все буде добре!”. Можливо, ці слова були його власним натхненням у моменти найважчих випробувань.

У цей скорботний день вшануймо пам’ять Героя-земляка. Вічна пам’ять і шана Василю Полюганичу! Щирі співчуття родині та близьким.