Сьогодні, 25 лютого, минає третя річниця від дня, коли Господь призначив на вічний пост у Небесному Легіоні оборонця рідної землі, старшого лейтенанта медичної служби 80-ї десантно-штурмової бригади Збройних Сил України – Владислава Ткачука.

Він з побратимами першими вирушили в херсонських степах на підмогу нашим, щоб зупинити прорив окупантів… Там, біля Шилової балки, десантники львівської бригади собою закрили нас, щоб ми могли жити, любити, народжувати і пам’ятати їх, молодих, хто не встиг долюбити і народити.

У пам’ять про них, героїв, схилімо голови і помовчимо…

***
3 березня 2022 року мій рідний Цумань прощався з Ткачуком Владиславом Валентиновичем (30.05.1993 – 25.02.2022). За рідну Вітчизну своє молоде життя поклав старший лейтенант медичної служби 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних Сил України.

Влад, так Його називали батьки, обрав гуманну професію лікаря. Мріяв рятувати життя пацієнтів. Знав цього усміхненого юнака з дитинства. Він виріс з моїми синами. Запам’ятав Його чемним і вихованим хлопцем. Тихий, спокійний, Його присутність, ніби сором’язливо випромінювала доброту. До кімнати заходив не по роках хлопчисько, який вирізнявся серед однолітків кремезною статурою. Такі, зазвичай, тримали в своїх руках клас і ровесники знали, хто в колективі лідер. Але це не про Влада. В голосі відчувалась дитяча ніжність, очі всміхались добротою. Він прагнув завжди допомогти усім, з ким був поруч. Сама професія знайшла Його. Таким місце там, де потрібне слово втіхи, допомога і запевнення, що все буде добре. Так навчала мама, а біля батька здобував ази чоловічого ремесла.

Його присутність завжди зігрівала батьківські серця. Без Нього робота не клеїлася. А тому з таким нетерпінням виглядали Його з Маяківського ліцею, щоб натішитися, налюбитися, напишатися: виростає Он який красень, щоб поцілувати і пригорнути, потрібно на носочках підтягнутись… Не зогледілись, як скінчив Київський Національний медичний університет імені О. О. Богомольця.

І тут, несподівано для батьків, прийшло синове самостійне і остаточне рішення – стати професійним військовим медиком, щоб, як дядько Віктор, захищати Вітчизну від непроханих зайд…

Ох, як щеміло материнське серце, ніби відчувало щось недобре. Металась в неспокої материнська душа, а подруга – подушка може засвідчити про те, скільки сліз було пролито нічної пори. Вмовляла, просила, в молитвах благала Господа, щоб син змінив своє рішення. Завжди замкнений в собі, тепер і батько прохав сина, щоб добре обдумав, не поспішав з обранням другої професії, адже за вікном війна і вже достатньо смерті дядька…

А Влад спішив жити, зазирав в батьківські очі вже не тим дитячим поглядом, де була відкрита посмішка, а виваженим чоловічим змужнілим, від якого тягнуло тяжким свинцевим протягом… – Ні, не треба мені тої форми…, вона лякає мене і понині, – голосила мати, прощаючись востаннє зі своєю дитиною, що велетом лежав у домовині… Влада не переконали батьківські вмовляння і сльози, змінити своє рішення відмовився. Він закінчив Медичну академію Збройних Сил України і прийняв Присягу на вірність народу України. Перегорнулась сторінка долі, яка визначила, кому захищати свій народ і стати Героєм.

– Коли Влад перебував в зоні операцій об’єднаних сил, я не переживав, не відчував тяги на серці, воно не віщувало біди. А ось поїздка сина у край, де Він востаннє ніс службу, була для мене виснажливою, забирала внутрішню енергію і сили. Щось передчувала батькова душа недобре, страшне. – А я, синочку любий, нічого не відчула, і серденько моє не ойкнуло, і сльоза не впала до долу, і сни не віщували страшного… Чому так сталося? Ти ж, синочку, нікому поганого не зробив…. Ти всіх рятував, допомагав, а себе не вберіг…, – сльозами вмивалась мати, обіймаючи дитину, яку народила для життя, зростила і виховала в молитвах.

– Ти завжди був слухняним, не перечив, допомагав. Чому? Чому? Чому так сталося, чому.??? Напевно, так Богу угодно … Ти прости, мій любий сину, що я не стримуюсь і обіймаю Тебе востаннє, скоро не буду більше. Скажи, скажи, синочку, як жити буду без Тебе, скажи… Сльози заливали моє обличчя і градом падали на долівку. Не міг стримати, все відбувалось на моїх очах, а думки летіли у степ, де рвались міни і була кров, де падали захисники і вороги, а плач вертав до домовини, де на стомлених війною руках замість шлюбної обручки, бачилися зранені боями пальці і тільки закриті очі Влада, нагадували глибокий сон, в якому ми усі перебуваємо ці вісім років, то віддаляючись від війни у щоденних клопотах, то наближаючись з кожною смертю Героїв.

На небо зійшов світлий воїн в обійми Спасителя, щоб наблизити нашу свободу. Пригадав, гортаючи Владову сторінку. Він створив її у Фейсбуці і рідко відвідував, бо не мав часУ, бо спішив жити. “Україна. Народжені вільними”, – останній Його репост, ніби прощальний салют і заповіт для тих, хто живий і буде жити.

Це Влад залишив сутність свого життя на Землі для нащадків…