ТИША, ЩО КРИЧИТЬ: ЗІБРАННЯ В БАРІ НА ПІДТРИМКУ ПОЛОНЕНИХ ТА ЗНИКЛИХ БЕЗВІСТИ
Вчора місто Бар стало епіцентром потужної акції, яка зібрала родини та близьких військовослужбовців, що наразі перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти. Це вже не перша подія в Бар, де лунає правда, що прагне пробитися крізь тишу невідомості.
Під стягами, що майоріли жовто-блакитним, поруч із зворушливими портретами наших захисників, чиї погляди кличуть з темряви невизначеності, зібралися матері, дружини, діти та батьки. Ці люди приїхали з різних куточків країни, об’єднані спільним горем і надією. Вони – не просто цифри у статистиці; це живе втілення болю, нескінченного очікування та глибокої любові.
Маленькі дитячі ручки міцно стискали плакати з пронизливими написами: “Дідусю, я чекаю на тебе”, “Ми не забули”. І ця тиша, сповнена таких щирих слів, звучала потужніше за будь-які галасливі мітинги. Це — справжній крик любові, крик непохитної віри, крик самої надії на життя. Там, де зустрічаються погляди людей, незнайомих раніше, але об’єднаних спільним стражданням, народжується особливий простір. Простір, де мовчання стає найсильнішим свідченням правди. Це голос тих, чиї слова не завжди доходять до широкого загалу. Це пам’ять для тих, хто прагне забути. Але ми – не забули. Ми – не здамося. Бо ця тиша може кричати. І сьогодні її крик звучить виключно про одне: поверніть їх живими!
Слава Україні! Героям – воля!