«Тор» – це псевдонім добровольця, який під час повномасштабної війни з відзнакою пройшов шлях від звичайного солдата до комбата у лавах 108-ї Кодацької бригади Територіальної оборони. Його характеризують як ініціативну, харизматичну особистість із сильною волею та невичерпними творчими здібностями. Медійність «Тора» сприяла його згоді на це інтерв’ю, де він поділився своїм досвідом.

Шлях до війни: від цивільного життя до перших днів боїв

– Пане «Тор», де Вас застала війна?

– Як і для багатьох, війна застала мене вдома, у ліжку. Низький проліт російського літака над будинком, перелякані діти, потужний вибух від підірваного складу – це був початок. На ранок я вже був у військкоматі.

– Як Ви потрапили до 108-ї бригади?

– Я просто звернувся до Самарівського ТЦК. Там було багато людей, мене записали до ТрО. На той момент я ще не до кінця розумів, що відбувається і куди рухаюсь.

– Чи мавте Ви попередній військовий досвід?

– Так, я проходив строкову службу у 1992-1994 роках, був одним з перших призовників незалежної Української армії. Складав присягу українському народові. Служив у радіоелектронній розвідці, тоді ми ще за інерцією слухали радіосигнали із Заходу.

– Якими були Ваші перші враження у ТрО?

– З одного боку, панувала певна плутанина та нерозуміння, але з іншого – відчувався надзвичайний патріотичний підйом. Всі об’єдналися, вийшли на допомогу, будували фортифікації, укріплювалися.

– А як щодо Вашого бізнесу?

– Моє виробництво опинилося в окупації з перших днів. Варіантів не залишалося, тому я пішов захищати Батьківщину. Маючи звання сержанта, я став командиром відділення. Після півроку на ППД, нашу бригаду направили на гарячий Донецький напрямок.

Перший бій: випробування вогнем

– Пригадаєте свій перший бій?

– Ще б пак! Він стався 24 серпня 2022 року, у День незалежності України. Окупанти приготували нам «привітання» – безперервний вогняний шквал. Спочатку по нашому невеликому квадраті працювало 7 мінометів, потім два танки, які стояли за два кілометри і вистрілювали весь боєкомплект. Після них долучилася «Нона», потім «Гради», а на завершення – авіація: «Сушка» та гелікоптери. Так тривало три доби. Міни сипалися, як дощ! Хлопці, які насправді залишалися цивільними, були приголомшені. Мені довелося брати командування на себе, хоча я прибув як простий боєць, старший по позиції. Ми обладнали собі СП – вирили чотири ямки по півтора метра глибини в посадці. І ось, вся ця російська армада працювала по нас. Вже за перші півгодини бою ми мали першого «трьохсотого» – у моєму відділенні. Під обстрілами ми надавали допомогу, намагаючись організувати евакуацію. Я посилаю бійця на КП (ямку командира) з проханням передати по рації про пораненого, але там лише одна рація. Танки та артилерія працювали безперервно, все горіло. Ми перев’язали побратима, надали першу допомогу – у нього була вся спина в осколках. Слава Богу, він живий. Я побіг на КП, а там сидить головний сержант, який виконував обов’язки командира, і тремтить. Я запитую, чи доповів він про обстріл та пораненого. Його відповідь: «Після обстрілу…». Я забрав у нього рацію та самостійно організував евакуацію. На щастя, наштовхнулися на знайомого на власному «Крузері», який негайно відвіз пораненого.

Випробування штурмами та взаємодія з сусідами

– Крім обстрілів, чи були штурми?

– Так, це був справжній «пекельний» досвід. Орки «катали» нас, а потім по рації повідомили про підготовку ворожого заходу в тил. О четвертій ранку 25 серпня розпочався справжній хаос. Я таких звуків не чув навіть у фільмах. Гул, вибухи, все навколо палало. Наша посадка мала кілометр, але ми тримали лише 100 метрів. Поруч стояла третя рота, у них було 300 метрів оборони. До них зайшли «орки», хлопці билися як леви. Ми бачили, як заїжджали «бехи», піхота, а ми тим часом отримували від ворожої артилерії. Це було схоже на фаєр-шоу. Танковий снаряд, випущений з двох кілометрів, здавався пострілом за спиною. Ми зайняли кругову оборону. Нас крили увесь день, а потім знову з ранку. Коли настала тиша, я думав, що наших сусідів знищили. На світанку я побачив метушню – то були наші, третя рота, завозили ліс. Як тільки обстріл закінчувався, у них була ротація, п’ять хвилин – і вони вже в бою. Ми швидко познайомилися. Їх командир, Микола Малина, потім приєднався до нас. Він навчив нас основам оборони, на що реагувати. На жаль, він зник безвісти у тій посадці. Справжній бойовий офіцер, безстрашний, який міг сам йти до ворожих позицій. Він навчав нас: «Найголовніше – це сусід праворуч і ліворуч. Тримайте позиції, бо ворог може зайти! Ми тримаємо звідти, ви – звідси. Якщо щось станеться, ми попередимо!»

Почалася взаємодія. Тоді ще не було аеророзвідки. Окупанти посилали спостерігачів, і щойно вони бачили рух наших, починався обстріл. Я зрозумів це, знайшов «мертві зони» та окопався там. На третій день нас обстріляли лише двічі, але потім розпочався цілодобовий «обстріл». Найнеприємнішим був міномет «Васильок» з мінами уповільненої дії. Вони сипали всю ніч, розриваючись то поруч, то далі, тримаючи нас у постійній напрузі. Коли ми виходили, наші зняли відео з дрона: це був місячний пейзаж, весь у кратерах. Лише Бог знає, як ми залишилися живі. У відділенні більше нікого не втратили. Ми згуртувалися! Згодом ми брали участь у всіх «замісах», коли інші відмовлялися. Ми утримували позицію, хлопці були виснажені. Я сам отримав кілька контузій. Це було неймовірно важко. Коли затихло, я бігав між позиціями, піднімаючи бойовий дух.

Від оборони до розвитку безпілотних технологій

– Як довго тримала оборону Ваша рота?

– Три з половиною місяці. Потім бригаду вивели на відновлення. Я підраховував у зошиті, скільки боєприпасів витрачали по нас: в середньому від мільйона до півтора доларів на день тільки по нашому квадрату. Це були неймовірні витрати. А ще – вибухи, що відбувалися за 100 метрів від нас…

В останній день виходу сталося диво. Весь день над позиціями «орків» стояла чорна хмара, у них почався ливень, а у нас було сонячно. За перехопленням зв’язку стало зрозуміло: вони застрягли у болоті. Не було жодного обстрілу, лише одна міна з затримкою. Хлопці дивувалися: «Такого не буває». Наша позиція «Ворон» прощалася з нами.

– Після відновлення 108-му бригаду ТрО скерували на Запоріжжя…

– Так, нас вивели на три тижні, а потім знову на передову. Мене призначили заступником командира роти з МПЗ. Але я все одно ходив на «нуль», бо мені подобалося бути з хлопцями. Наша перша позиція приймала ворога першою. Одного разу мої козаки вийшли проти ДРГ без мене, був один «200». Людей бракувало. Дізнавшись про це, я одразу виїхав, бо мені було комфортніше на передку.

– Як Ви, на офіцерській посаді, справлялися без фахової підготовки?

– Згодом я звернувся до комбата з проханням відправити мене на курси, бо мені бракувало армійських знань для організації роботи. Його відрядження на курси «Вишкіл капітанів» тривало три місяці. Там навчали плануванню, організації бою за натовськими стандартами, схемам прийняття рішень. Незабаром я став командиром роти. За півроку ми створили найкращий підрозділ у бригаді, з власною «ударкою», розвідкою, мобільною вогневою групою. Я сам виходив, ставив фортифікації. Наша рота добре укріпилася, обладнавши цілі поверхи під землею.

У роті проявився талановитий боєць – Василенко, який геніально саджав дрони-розвідники. Він став дронобійцем. За два тижні повністю заблокував ворожу розвідку над нашими позиціями. Ми зробили його мобільним, надали допомогу. Завдяки йому ми посадили чотири «Мавіки». Почали думати про власну аеророзвідку. Василенко «наклепав» стільки «Мавіків», що ми повністю прибрали все літаюче від наших позицій. Все літо прожили без скидів та обстрілів. Потім перейшли до FPV-дронів. Я відправляв піхотинців на навчання. Оскільки постачання не було, ми самостійно розвинули напрямок бомберів. Ми першими у бригаді почали літати вночі. Я почав займатися підпалами, поширюючи досвід впровадження дронів-«драконів». Василенко отримав нагороду, а згодом перейшов до безпілотного екіпажу. Тоді ж ми почали наповнювати роту окопними РЕБами. Навчилися створювати сприятливі умови, щоб заходити на позиції ворога без пострілів. Мене призначили начальником служби безпілотних систем бригади.

Досягнення у сфері БПЛА та допомога

– Ваші зусилля у сфері БПЛА стали помітними?

– Так! Льотну групу ми створили за півроку, і вона почала повноцінно воювати. Розвивався й напрямок РЕБів. Коли я залишив роту, їх було 60 одиниць! Усі машини, позиції були захищені. Олександр Усик особисто допомагав нам, передав медалі та чемпіонський пояс. За сприяння Клубу «Сікаріо» було проведено аукціон, де продали медалі, зібравши два мільйони гривень на РЕБи. Нам багато допомагали. Тільки «Уклон» передав обладнання на 2,5 млн. грн. Співпрацювали з фондом «Небо Перемоги», отримавши 50 дронів, серед яких чимало 10-дюймових, одних з найкращих за ергономікою. Головне: їх не треба було доробляти. Рота була добре укріплена, захищена з неба. Найбільше моє досягнення як командира: за півтора року у нас не було жодного «200» на бойових. Я планував та проводив кожен вихід, кожну ротацію, збирав хлопців, доводив до них оперативну обстановку. Якщо відбувалася якась надзвичайна подія у сусідів, я телефонував, уточнював, збирав досвід і доводив до особового складу.

Була організована серйозна підготовка з тактичної медицини. Не міг знайти медика, але згодом виділили інструктора, який навчав моїх бійців. Усі заняття максимально наближені до реальних умов бою. Я прагнув зробити з кожного воїна медінструктора. Щиро кажучи, мені подобалося бути командиром роти, я відчував себе на своєму місці. Навіть не мріяв про щось більше.

– Вітаємо з новим призначенням, комбате! Нехай Бог допомагає Вам!

Телефони 108-ї Кодацької бригади ТрО: 0 800 337 803, +38 066 447 6906, +38 067 9974526.