Третю неділю травня в Україні відзначають як День пам’яті жертв політичних репресій. Це день вшанування пам’яті десятків тисяч людей, які були розстріляні комуністичним режимом, сотень тисяч кинутих у в’язниці, табори, заслання або піддані примусовому психіатричному лікуванню. Точну кількість цих мучеників в Україні досі встановити неможливо. Комуністичний тоталітарний режим протягом усього свого існування спирався на злочини репресій, вбивств, депортацій та геноцидів. Сьогоднішня Російська Федерація є правонаступницею цих людиноненависницьких практик, виправдовуючи та глорифікуючи сталінський режим, а також нарощуючи та вдосконалюючи репресивну політику, жертвами якої вже стали тисячі мешканців окупованих територій.

У період масштабної репресивної кампанії 1937–1938 років, відомої як Великий терор, в Українській РСР було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту відправили до в’язниць та виправно-трудових таборів, і лише 0,3% були звільнені. Масові репресивні операції у 1937–1938 роках, за задумом Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу із «соціально-ворожими елементами», упокорити населення через терор, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію».

Ідеологічною підставою для розгортання Великого терору була теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва. Формальним початком Великого терору став оперативний наказ НКВД СРСР № 00447 від 30 липня 1937 року «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів», затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 року. Однак, документи НКВД свідчать, що цей наказ лише формалізував масові репресії, які готувалися заздалегідь. Документом впроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян.

Вироки за першою категорією означали розстріл, за другою – ув’язнення в таборах ГУЛАГ НКВД СРСР. Первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26 150 осіб, але у січні 1938 року його збільшили до понад 83 тисячі. При цьому наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський неодноразово зверталися в Москву з проханням надати додаткові ліміти на проведення політичних репресій.

Ще до офіційного початку дії наказу № 00447, органи НКВД провели «чистку» партійних лав та органів безпеки, щоб забезпечити беззастережне виконання директив із центру. У червні 1937 року розпочалися масові арешти. 10 липня політбюро ЦК КП(б)У видало вказівку про формування обласних «трійок» – позасудових репресивних органів, що спрощували процедуру засудження, порушуючи радянське законодавство. До складу трійок входили начальник обласного УНКВД (голова), обласний прокурор і перший секретар обласного партійного комітету. Більшість справ ґрунтувалася на свідченнях обвинувачених, позбавлених права на захист.

Слідчі використовували психологічний тиск, знущання та тортури, щоб отримати потрібні зізнання, які не перевірялися. У 1937 році ЦК ВКП(б) дозволив застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних», тобто тортур. Великий терор породив тотальний страх і недовіру в радянському суспільстві. Нічні арешти, підозри, пошук шпигунів, страх доносів стали повсякденними. Люди писали доноси, щоб не стати першими жертвами.

Показові процеси 1937–1938 років мали усунути стару еліту та вплинути на нових висуванців, вимагаючи політичної лояльності та послуху. Великий терор згорнули за вказівкою вищого партійно-радянського керівництва. 17 листопада 1938 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову «Про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства», орієнтуючи органи на припинення «великої чистки» та відновлення законності. Наступним кроком стала ліквідація організаторів Великого терору.