Поява російських прапорів у Мелітополі викликала у Тетяни глибоку тривогу, а у її сина – відчуття спротиву. Жінка розуміла, що це загрожує безпеці її дитини, адже випадки зникнення місцевих жителів були вже не поодинокими. “Ми вирішили виїхати заради майбутнього наших дітей”, – розповіла вчителька, усвідомлюючи, що її професія – вчительки історії України – ставить її під особливу загрозу. Окупанти вимагали б викладання історії за своїми пропагандистськими стандартами, перекручуючи факти та руйнуючи істину. “Я не могла зрадити себе. Я викладала інакше. Я не могла перекручувати факти”, – рішуче наголосила Тетяна, тому під час окупації вона взагалі не викладала, а просто чекала можливості вирватися.

Освітня система в окупованому Мелітополі зазнала кардинальних змін, повністю переходячи на російські стандарти, що триває вже четвертий рік. Відстань у 120 кілометрів від Мелітополя до Запоріжжя, яка у мирний час займала б близько півтори години, для Тетяни перетворилася на шестиденну виснажливу подорож. Вона вирішила виїхати сама, щоб оцінити безпеку маршруту. Перші блокпости були пройдені відносно легко, але потім її чекала величезна черга машин, що очікували переходу через російський контроль. Замість одного дня, як вона розраховувала, вона затрималася там на шість.

В останній день перед проходженням ворожого блокпоста, її родина змогла приїхати з окупованого Мелітополя. “Росіяни пропускали лише 20 авто на добу – переважно з маленькими дітьми чи з довідками з онкологічних лікарень. Навіть із дітьми не всім щастило пройти”, – пригадала українка. Вона додала, що люди боялися втратити свою чергу, тому вели списки, оновлюючи їх двічі на день, відмічаючи, хто вижив, а хто ні. Перевірки на блокпосту у Василівці – останньому перед підконтрольною Україні територією – були вкрай принизливими. Жінка розповідала, як двічі родини змушували вивантажувати всі речі з машин, включаючи валізи. Проводилися ретельні перевірки гаджетів, соціальних мереж та повідомлень – всього, що могло б натякнути на підтримку українських захисників. “Було смішно, коли на мій ноутбук наклеїли стікер із написом “Я художник”. Ручкою написано. Ми так і не зрозуміли, що це мало означати. В інших були інші наклейки. Ми думали, це якийсь код”, – поділилася вона. Такі перевірки підкреслюють абсурдність та жорстокість, якою характеризується російська окупація.

Останні ночі на блокпосту були без зв’язку. Щоб зловити хоча б якийсь сигнал, Тетяна мусила бігати на пагорби. Під час цих спроб вона чула вибухи з боку Енергодару, де російські війська захопили Запорізьку АЕС. “Небо відкрите, сховатися ніде. І так ми жили шість днів на заправці. Я так засмагла, наче з відпустки приїхала”, – з гіркою усмішкою підкреслила жінка. Коли нарешті Тетяна побачила український прапор, вона разом з дітьми не стримала сліз і почала співати гімн. “Вперше я змогла дихати вільно”, – завершила вона свою розповідь, що є свідченням незламності українського духу.

Ситуація на тимчасово окупованих територіях України залишається складною. Наприклад, керівник Центру вивчення окупації зазначав, що російські загарбники перетворюють Маріуполь на повноцінну військову базу, мілітаризуючи місто “шаленими темпами”. Військові об’єкти, які раніше розміщувалися в Ростовській області, тепер активно переміщуються на територію Маріуполя. Інший приклад – в окупованому Генічеську, на Херсонщині, місцевим жителям обмежили відпочинок на пляжі, просячи їх не відвідувати основний пляж після 09:00 “для власної безпеки”. Це свідчить про спроби окупаційної влади мінімізувати контакти між місцевим населенням та приїжджими, створюючи ілюзію “русского мира”, хоча насправді це посилює контроль та відчуження. Ці події підкреслюють, наскільки важким та небезпечним є життя в окупації, де кожен крок є випробуванням на виживання та збереження власної гідності.