Канада, яка нещодавно очолила рейтинг країн-мрій для міграції, є домом для однієї з найстаріших українських діаспор у світі. Перші українські поселенці, яких називали «піонерами», почали освоювати канадські землі ще наприкінці 19 століття, започатковуючи тривалу історію української присутності в країні.

Сьогодні Канада є значним партнером України, особливо в контексті війни з Росією. До повномасштабного вторгнення українська діаспора в Канаді поступалася за чисельністю лише російській, що свідчить про глибокі історичні зв’язки та значний внесок українців у формування канадського суспільства. Численні українські культурні товариства та організації діють у країні, підтримуючи зв’язок поколінь та національну ідентичність.

Однак, ця позитивна картина не завжди була такою. Етнологиня та волонтерка Устина Стефанчук на своїй Facebook-сторінці висвітлила маловідомі аспекти ставлення до українських емігрантів у минулому, розкриваючи історію забутої дискримінації.

Попри поширений стереотип про міцну національну свідомість української діаспори, Стефанчук навела приклад, який показує, що представники першої хвилі емігрантів часто відмовлялися від свого походження. Вони змінювали імена та прізвища на англомовний лад, прагнучи асимілюватися, щоб уникнути негативного ставлення та дискримінації.

Один з таких випадків стосується викладача її хлопця, професора права на ім’я Михайло. Лише під впливом алкоголю він наважився розповісти про своє українське коріння, яке довгий час приховував.

«На якомусь етапі, а розмова була дійсно цікава і жвава, про різні кейси і професора і Михайла, про різні досвіди, професор, вже добряче п’яненький несподівано спитав: а ти ж знав, що я українець? З отетерілого виразу обличчя М. було зрозуміло, що ні. Тривала пауза, впродовж якої, Михайло мабуть думав, як найделікатніше можна продовжити розмову. Я не розуміла в чому драматичність цієї паузи, поки Михайло не почав говорити: „Ні, я був переконаний, що вибританець“, — розповідає Устина.

Професор пояснив, що народився в українській родині, але зіткнувся з жорстоким булінгом у школі через своє прізвище та походження. Його дражнили образливим словом «боганк», яким тоді називали емігрантів із Центрально-Східної Європи. Це приниження тривало роками, змушуючи його ненавидіти власне коріння.

«Моя родина переїхала до Едмонтону, коли мені було 9 років. В новій школі моє батьківське прізвище із закінченням -чук було страшенно непопулярне. Мене обзивали, висміювали, а на якомусь етапі почали лупити. А тому, що я був хворобливий, блідолиций і в окулярах + вчився найкраще в класі мене недолюблювали ще дужче», — переповідає слова професора волонтерка. Він додав, що батько, будучи м’ясником, не розумів, чому син не може дати здачі кривдникам, але той відчував, що єдиний шлях до успіху — змінити прізвище.

«Я ненавидів своє походження, Боже, як я його ненавидів. Вже тоді я зрозумів, що якщо я хочу чогось в житті, то треба змінити „-чук“. Я не помилявся», — з гіркотою констатував колишній Мартинчук, який став Мартіном.

Зміна прізвища допомогла йому інтегруватися в суспільство, але ця асиміляція мала свою ціну. У 1960-х роках юридичні товариства Канади були переважно «клубами білих хлопців», і українцям, як і іншим меншинам, було складно отримати доступ до певних професійних сфер. Професор згадав, як його наставник прямо заявив, що «-чукам» не місце в певних колах юриспруденції, підкреслюючи системну дискримінацію, яка існувала тоді.

Це призвело до того, що професор, який не зміг стати «Мартіном», відчував себе розірваним між двома світами. Він втратив зв’язок із родиною і жив у постійному страху викриття свого справжнього походження. Хоча він мав стосунки, жодна жінка не стала його дружиною, адже він не міг відкрито говорити про своє українство, що унеможливлювало побудову щирих стосунків.

Розкаяння

Натомість його молодший брат, який продовжив батьківську справу, не відцурався від свого українства. На похороні брата, коли священник заспівав «вічна пам’ять» українською, професор відчув глибоке бажання бути похованим так само, батьківською мовою.

Це усвідомлення стало для нього моментом розкаяння та переосмислення власного життя. Він зрозумів, що відмова від свого коріння призвела до внутрішньої порожнечі та нездатності побудувати щасливе життя. Це свідчить про складність та багатогранність досвіду української діаспори в Канаді, де боротьба за ідентичність та прийняття суспільством тривала протягом десятиліть.

Раніше блогер «Канадський Марк» розповів, яка головна перевага Канади для українців перед країнами Європи.