Щороку 10 липня Україна схиляє голову в глибокій пошані, відзначаючи День вшанування загиблого медика. Це не просто дата в календарі; це день скорботи, подяки та безмежної шани тим, хто поклав своє життя на вівтар порятунку інших. У найважчі часи, коли на фронті тривають запеклі бої, а в тилу мирне життя переривають сирени, саме медики стоять на передовій, борючись за кожне людське життя. Їхня самовідданість не знає меж, їхня відвага вражає, а їхній подвиг залишається вічним. Медичний фах – це щоденний подвиг, а бойовий медик – це янгол охоронець у камуфляжі. Це наш обов’язок перед тими, хто віддав своє життя, щоб жили інші.Професія медика завжди вважалася однією з найблагородніших і найвідповідальніших. Проте в умовах повномасштабної війни, коли щодня виникають нові виклики та загрози, ця професія набуває особливого, героїчного виміру. Українські медики працюють у надлюдських умовах, надаючи допомогу як військовим, так і цивільному населенню. Вони оперують під обстрілами, рятують життя в польових госпіталях, стабілізують стан поранених під шаленим тиском часу та обставин. Багато з них, виконуючи свій професійний обов’язок, не повернулися додому, ставши частиною сумної статистики втрат. Їхні серця зупинилися у боротьбі за людські життя, але їхній внесок у збереження життя українців – безсмертний.Цього особливого дня, 10 липня, о 14:00, по всій країні – у лікарнях, медичних установах, навчальних закладах та вдома – пролунає символічний сигнал. Це буде звук серця, що зупиняється, мелодія скорботи, яка сповістить про хвилину мовчання. Ця хвилина – не просто данина традиції, а глибокий знак подяки, шани та безмежної скорботи за кожним загиблим медичним працівником. Це час, коли кожен з нас може зупинитися, згадати їхній подвиг і відчути глибину їхньої самопожертви.Пам’ять про тих, хто віддав найцінніше – власне життя – заради порятунку інших, є нашим священним обов’язком. Бойові медики та медичні працівники, які загинули, стали прикладом мужності, відваги та професіоналізму. Вони не шукали слави, вони просто виконували свою роботу, усвідомлюючи кожен ризик. Їхня праця, їхня вірність клятві Гіппократа та Батьківщині – це те, що має назавжди залишитися в нашій національній пам’яті.Ми повинні пам’ятати їхні імена, їхні обличчя, їхню відвагу. Ми повинні дякувати їм за кожен врятований день, за кожне врятоване життя. Ми повинні шанувати їхню пам’ять і передавати цю історію майбутнім поколінням. Це єдиний шлях до того, щоб їхня жертва не була марною, а їхній подвиг назавжди залишався маяком для нас. Вічна і світла пам’ять усім загиблим медичним працівникам, чиї серця зупинилися у боротьбі за життя інших. Вони завжди житимуть у наших серцях.