30 серпня, у Міжнародний день зниклих безвісти, Варвинська громада вшанувала своїх героїв. У Парку Слави відбулося урочисте відкриття Алеї Надії та Сподівання — символічного простору, присвяченого мешканцям громади, які зникли безвісти під час війни. Ця подія стала нагадуванням про важливість пам’яті та незламну надію на повернення.

Захід під назвою “Молитва сердець — надія родини” зібрав родини, близьких, друзів та всіх небайдужих. Це була глибока церемонія, наповнена щирими емоціями, де кожне слово звучало як молитва — тиха, пронизлива, народжена з болю, любові й незламного очікування. На обличчях були сльози, а в серцях — незгасна віра: “Повертайся…”

На цьому зібранні кожне слово звучало як молитва — тиха, пронизлива, народжена з болю, любові й незламного очікування. До присутніх зверталися ті, для кого війна — не просто новини, а щоденна реальність. Вони не виголошували промов — вони ділилися своїми серцями, розповідаючи про свої переживання та незламну надію.

Заступник селищного голови Олександр Філоненко подякував родинам, які несуть неймовірно важкий хрест. Він підкреслив, що ця Алея — не лише символ пам’яті, а й жива обітниця: чекати, молитися, вірити. Цей простір покликаний об’єднувати громаду в спільній молитві та підтримці.

Тетяна Завацька, дружина безвісти зниклого захисника, виступила як голос усіх родин, які роками живуть між тишею та надією. Її присутність — це свідчення сили жінки, яка щодня бореться за пам’ять про свого чоловіка та підтримує інших у їхній боротьбі. Її слова зворушили до глибини душі.

До глибини душі зворушив виступ Світлани Великої — матері зниклого Дмитра. Її біль відчувався в кожному погляді, в кожному жесті. Це був біль, який не втамовується часом. Її постать — образ усіх матерів, серце яких стукає в унісон із іменем сина, що зник безвісти.

Особливо щемливою була присутність Олександра Хіміча, колишнього військовополоненого, та його дружини Таміли. Їхня історія — це доказ, що навіть у найтемніші часи можливе повернення. І що любов, молитва й віра здатні творити дива, даруючи надію на возз’єднання.

Підняти біло-чорні стяги — кольори болю і правди — довірили рідним Анатолія Кілару та Анатолія Вишненка. Під супровід виголошених імен безвісти зниклих, родини по черзі відкривали прикриті прапорами світлини своїх найдорожчих. Кожен портрет — немов живий погляд, що дивиться крізь час і простір, нагадуючи про незламний дух.

Неймовірно зворушливим став виступ дітей і дружини Кузьменка Володимира, які читали вірш, сповнений туги, любові та очікування. Ці слова торкнулися найглибших струн душі, нагадавши всім: кожен зниклий — це цілий світ для когось, хто чекає.

Молитву за повернення військових та освячення банерів провів отець Леонід Проців, благословивши цей куточок пам’яті та надії. Його слова наповнили серця присутніх спокоєм та вірою.

За підтримки керівництва Варвинської селищної ради підготували та провели заходи Ірина Прокопенко, завідувачка сектору ветеранської політики, мати загиблого Героя України – Сергія Божка, та ініціативна група родин військових зниклих безвісти, за участі фахівців ветеранської політики в громаді. За встановлення конструкцій та облаштування Алеї представники родин щиро вдячні КП «Господар». Це спільна робота заради пам’яті.

Цей день у Варві став свідченням того, що ми не забуваємо. Що ми віримо. Що ми чекаємо. Алея Надії та Сподівання — це символ незламності духу громади.

І поки родини тримаються разом, поки серця б’ються в унісон з молитвою — кожен зниклий лишається з нами. У пам’яті. У любові. У вірі в повернення. Варвинська громада пам’ятає своїх героїв.

Бо там, де не згасає надія, починається шлях додому.

« повернутися