Роман Припін, мешканець с. Бабина, талановитий поет. Про це розповіла Орися Глушко, колишня вчителька математики Корналовицької середньої школи. Знайомство з Романом Припіном – це зустріч з легкою та позитивною людиною. Його вірші розкривають глибину його душі.

Перші поетичні спроби Романа Припіна з’явилися ще в шкільні роки. Батьки підтримували його захоплення. Мама згадувала дідуся, який також писав вірші, вважаючи, що син успадкував його талант. Звичайно, перші вірші були про перше кохання. Ці вірші зберігаються в одному зошиті в батьківській хаті, де, крім Романа Припіна, виховувалися ще двоє братів і дві сестри. Роман – найстарший, тому брати Андрій та Василь наслідували його, творячи на основі його віршів свої. Вони наслідували старшого брата і в тому, що стали на захист України у 2014 році.
Роман Припін добровольцем пішов на фронт. Службу розпочав у Вінницькому 703 інженерному полку, пізніше служив у 12 Бригаді армійської авіації імені генерала Хорунжого, а зараз – у 71 єгерській бригаді десантно-штурмових військ. Він пройшов багато гарячих точок, але найбільше розповідає про важке поранення біля населеного пункту Бурлацьке, що поблизу Волновахи Донецької області. Там постійно відбивали штурмові атаки ворога. Населений пункт переходив з рук в руки. Під час однієї з атак ворог почав обстрілювати їхні укриття, і один з дронів серйозно їх пошкодив. Четверо штурмовиків загинули, а ще четверо були поранені. Вночі, щоб дрони їх не виявили, вони почали виходити звідти, йдучи мінним полем до своїх. Кожен молився, і Роман Припін не був винятком. Він говорить, що на війні стають віруючими навіть ті, хто раніше такими не були. Господь допоміг їм вийти з цих надзвичайно важких умов: вони брели ровом від танка, заплутувалися в дротах, були в багнюці через дощ, але не покинули один одного. Евакуаційний автомобіль, який їхав за ними, був атакований ворогом, тому вони змушені були розраховувати лише на власні сили. Поранені, вони йшли, хоч і мали сумніви, чи доберуться до своїх. Дійшли. Спершу до розвідників, які їх нагодували і дали можливість перепочити, а наступного дня добралися до операторів дронів. Тут їх також тепло прийняли, а звідси доправили до медзакладів.
Роман Припін отримав осколкові поранення обох ніг, травму шиї – перелом шийного хребця, черепно-мозкову травму, струс головного мозку та акубаротравму (контузію). Його спочатку доставили до Запоріжжя, потім були Вінниця, Львів, Мукачево.
Голову, щоб підняти, тримав руками. Вона його не слухалася…
18 квітня у Львівському військовому шпиталі йому зробили операцію, вставивши в шию імплант. Тривалий час він не ходив, але після імплантування став на ноги. Він вважає це для себе неймовірним подвигом. І від інших осколкових поранень почав оговтуватися. Все це коштувало йому великих зусиль, але він борець. Таким був на фронті і залишається дотепер. Зараз він бореться за своє майбутнє, прагнучи бути здоровою людиною для дружини, дітей і всієї рідні. Господь додає йому для цього сили і витримки. Можливо, й те, що він пише вірші, рятує у важкі хвилини болю. Коли з’явиться чергова поезія – не знає. Він постійно носить з собою ручку і папір, і коли приходить натхнення, записує римовані рядки, а потім виставляє їх в інтернет.
23 травня Роман Припін декламував вірш на Алеї Пам’яті Героїв у м. Новий Калинів. Він не може забути, коли з групи із чотирьох побратимів він один залишився живий. Ще троє, з якими він виходив до своїх, були з іншої групи. Цей момент він відтворив у вірші, який для нього чи не найдорожчий з усіх. Пережитого – не забути.
У складі військовиків-саперів продовжує служити його середній брат, а наймолодший, який був поранений осколками у 2018 році, вже демобілізувався через сімейні обставини.
– На війні чужі хлопці стають для тебе братами, – говорить Роман Припін, який, отримавши важке поранення, змушений покинути бойовий стрій, але все, що відчув і пережив, будучи щирим захисником Вітчизни, його вже ніколи не полишить.
До того ж у кожного, хто пройшов війну, загострюється відчуття справедливості. Роман Припін також швидко розрізняє фальш і реагує на неї. Його обурює кумівство у військовій частині, і він категорично проти цього, що простежується і в його творчості.
Ще не один вірш народиться у нього спонтанно. У поетичних рядках пережите, побачене, те, що зранило та ранить дотепер душу. Вона ж – вільна. І такою має стати наша стражденна Україна.

***
На полі бою серце тремтіло,
Солдат у серці своїм воював.
Тяжка війна, душа боліла,
Та він за Вітчизну у бій вирушав.
В його очах вогонь загорався,
Любов до краю горіла у нім.
Додому вернутись, солдат сподівався, 
Не просто вернутись, вернутись живим.
В той час депутати закони приймали,
Шукали ті гроші, які ще не вкрали.
Попали у повну зневіру народу,
Бо на війні, так лиш роблять “уроди”.

***
Прийшла орда на нашу землю,
Несе руйнацію і біль.
Та наш народ, незламний і сміливий,
Стоїть мов скеля серед хвиль.
Ідуть на нас, з вогнем безжально,
Щоб стерти все з лиця землі.
Та сильний дух ніколи не скорити,
Народ ми вільний – назавжди!

***
Хтось скаже, що сказане мною не на часі,
Що не варто зараз говорити про мову,
Але я не в “рашці”,  і з радістю з вами поспорю.
Невже ви забули як морили народ,
Як в нашу еліту вбивали?
А все, що було українське,
Забрали й своє нав’язали.
Як в наші хати, де жили українці,
Селили сусідів-тиранів,
Як нас змушували любити
Не своїх, чужих ветеранів.
А, отже, різниця вагома,
Говоріть українською вдома!
                                                                                                      Олександр  ЛУЦИШИН

« повернутися