У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, в суворих умовах радянського концтабору в Кучино, обірвалося життя Василя Стуса. Це була трагічна втрата для української культури – геніального поета, майстра метафори, талановитого перекладача, невтомного правозахисника та знакової постаті, чия спадщина надихає й досі. Його смерть, що настала після чергового виснажливого сухого голодування, стала символом боротьби за свободу та людську гідність.

Василь Стус, незважаючи на фізичні страждання та ув’язнення, залишив по собі нетлінне слово, яке стало вічним нагадуванням про важливість правди та опору.

Його поезія, сповнена глибоких роздумів та незламного духу, продовжує жити, надихаючи нові покоління українців. Відомі рядки поета, такі як:

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.

і

Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

є не лише свідченням його внутрішньої сили, а й потужним посланням до всіх, хто цінує свободу та українську ідентичність. Його життя та творчість є невід’ємною частиною історії України, а його боротьба – джерелом натхнення.