Акцію організували самі родини зниклих безвісти та військовополонених, аби вкотре нагадати: кожен боєць — не просто статистика, а чиясь дитина, батько, брат чи чоловік. Учасники тримали в руках фотографії, українські прапори та плакати з гаслами підтримки. У повітрі — тиша, змішана з болем і вірою, що скоро всі повернуться додому.

Підтримку учасникам акції висловлювали й водії, які проїжджали повз, — кожен сигнал клаксона лунав як символ солідарності, як голос громади, що не залишається осторонь. Це свідчить про єдність нашого суспільства у прагненні допомогти родинам військовополонених.

На заході були присутні представники місцевої влади, мешканці громади та, найголовніше — родини тих, хто досі не повернувся з війни. Їхні очі — це глибина втрати й надії водночас. Вони не мовчать, бо мовчання — це забуття. А вони хочуть, щоб їхніх рідних не лише пам’ятали, а й боролися за їх повернення. Підтримка громади надає їм сили продовжувати боротьбу.

Це не перша і, ймовірно, не остання така акція. Вона — ще одне нагадування, що ніхто не забутий і не повинен бути забутим. Родини звертаються до суспільства та світу: говоріть про наших полонених і зниклих. Бо поки про них пам’ятають — вони живі. Кожна молитва, кожен вислів підтримки наближає їх повернення.