Цехи, що будували громаду: нариси з міського управління Микулинець і Струсова у 18 ст.
#наше_втрачене

Однією із форм самоорганізації у сусідніх міських громадах Микулинець та Струсова у 18 ст. стали ремісничі цехи – об’єднання ремісників за професійною ознакою, які об’єднувались з метою виробництва та продажу вироблених товарів.

Цехове право було тісно пов’язане з міським. Прийшовши на українські землі із сусідніх польських, цехова організація була одним із елементів Магдебурзького права, на основі якого в той час здійснювалось самоврядування міст. Правовою основою діяльності цехів були королівські привілеї та нормативні акти, в яких затверджувались норми цехової організації. Правові акти міських рад регулювали торговельну, промислову діяльність, визначали права й обов’язки цехової організації.

Зокрема, в кін. 18 ст. в Микулинцях зафіксовано 193 ремісники, котрі були об’єднанні у 5 цехів: ткацький, кравецько-кушнірський, шевсько-грабарський, гончарний, різницький. Коли ремісників якогось фаху було мало, то вони входили до іншого цеху. Для прикладу, до ткацького цеху належали ремісники, що виготовляли решета, мотузки, килими. До цеху гончарів входили ковалі, ювеліри, бляхарі, стельмахи, бондари, мулярі та інші. Кожен підмайстер, щоб стати майстром, повинен був внести грішми 24 зл., 8 фунтів воску, 4 кварти горілки, бочку пива, а також влаштувати вечерю для всіх майстрів цеху.

В сусідньому Струсові ремісники об’єднались в один спільний цех 11 липня 1745 р. (за старим стилем). Такий процес був зумовлений необхідністю захисту станових інтересів ремісників і регулювання виробництва та якості товарів. Приміром, в цехових правилах струсівського ремісничого цеху обумовлювалось, що зібрані на нараді 11 липня 1745 р. всі ремісники, а саме: столярі, римарі, слюсарі, колодії, гончарі, кітлярі, ковалі вирішили згідно наданими їм белзьким воєводою Станіславом Потоцьким, привілеєм, об’єднатись в один цех, тому що представників окремих галузей було не багато. Артикули (статті) цих правил середини ХVІІІ ст. досить характерно роз’яснювали права та обов’язки членів цеху.

Члени цеху в Струсові були зобов’язані асистувати із свічками під час річних святкувань у церкві та костелі: «Якщо б, не дай Боже, котрий брат цеху впився і робив бешкети, то цех, залежно від обставин, повинен його відповідно покарати. Якщо б котрий член цеху не взяв участі в замовленій за померлих членів Богослужбі, він має заплатити 6 грошів кари». Цікавими є фінансові зобов’язання учня, якого майстер брав на науку: «Коли майстер приймає хлопця на науку на три роки, то хлопець має заплатити по шість грошів панам цехмейстерам, 12 грошів панові писареві як вступне, гарнець горілки, фунт воску і три золоті до цехової скриньки. При визволенні ще раз стільки само».

Цехові статути різних галицьких міст значно відрізнялись між собою. Спільними для них були порядок обрання цехмістра – керівника цеху, періодичність проведення цехових зборів, дотримання дисципліни в цеху, визначення розміру коштів, що сплачувались у цехову касу, умови прийняття до цеху та порядок, за яким здійснювалося навчання учнів. Ремісники за допомогою цехів створили власну самоврядну структуру, незалежну від місцевої адміністрації. Більше того, завдяки цеховій системі ремісники мали реальний вплив на формування міської влади.

Приміром, після отримання Микулинцями повторного привілею в 1758 р., з вказівки Потоцької було засновано ремісничі цехи (окремо цехи ткачів, кравців та кушнірів, шевців, м’ясників та гончарів), і закріплено за ними всіх ремісників, які на той час перебували в місті. Статути, надані окремим цехам, були дуже детальні та точно визначали усе, що стосувалось їх існування та розвитку. Тому інші міста, що належали до спадщини Потоцької, використовували їх для організації своїх цехів.

Зокрема, 6 квітня 1762 р. Юзеф Пшегроцький (пол. Józef Przegrocki), бурмістр Красічина (зараз село Красічин Підкарпатського воєводства Польщі), прибув до ратуші в Микулинцях разом з двома тамтешніми міщанами: Мацеєм Чеховським (пол. Maciejem Czechowskim) та Лукашем Висоцьким (пол. Łukaszem Wysockim), і від імені міщан Красічина, попросив «цехових майстрів та всіх цехових братів, щоб вищезгадане місто Красічин було удостоєне цехових прав від міста… Микулинець, з ласки Її Світлості…».

Міська канцелярія, досягнувши згоди з цього питання з цеховими майстрами, погодилася на прохання депутації Красічина: «розглянувши… практику інших привілейованих міст щодо надання прав містам, вирішили задовольнити запит».

Того ж року, 18 серпня, делегати королівського міста Кутно (зараз місто Кутно – адміністративний центр Кутнівського повіту Лодзинського воєводства) подали аналогічне прохання до микулинської канцелярії. Ця обставина є найкращим доказом того, що організація микулинецьких гільдій була практичною…

На ілюстраціях палаци 18-19 ст. в Микулинцях і Струсові.