«Це вже третій рік, як я святкую день народження поза межами своєї домівки»: розповідь переселенки. Історія третя.

24 лютого докорінно змінило життя мільйонів українців. Хтось зустрів перший день війни вибухами, хтось встиг попрощатися з рідними перед від’їздом, а комусь це не вдалося. Війна змусила людей залишати свої домівки, втрачати звичний уклад життя та починати все з нуля в нових містах та громадах.

Олександрія стала прихистком для багатьох вимушених переселенців, які рятувалися від російської агресії. У березні 2022 року місто прийняло рекордно велику кількість людей – за офіційними даними понад 7 тисяч, а за неофіційними – близько 30 тисяч. І до сьогодні Олександрія залишається місцем, де знаходять прихисток ті, хто змушений шукати безпечне житло та новий початок.

З метою збереження голосів переселенців, було записано історії жінок, які погодилися поділитися своїм особистим досвідом. Спогади були передані до міста-побратима Бат, де вони прозвучали в ефірі місцевого радіо у перекладі англійською мовою. Це стало ще одним свідченням підтримки та солідарності з Україною.

Ми також публікуємо цикл історій тих, хто пройшов крізь страх та невідомість, втративши все, але знайшов в собі сили жити далі, боротися та рухатися вперед. Ми розповідаємо ці історії, щоб пам’ятати, через що пройшли наші люди, і вкотре нагадати: Україна – це її люди. Незламні. Мужні. Наші.

Історія третя.

Вітаю, мене звати Тетяна, мені 36 років. У лютому мені виповнилося 37, і це вже третій рік, як я святкую день народження поза межами своєї домівки…

Лютий 2022 року змінив життя кожного українця. Велика частина населення була змушена покинути свій дім, деякі втратили навіть рідних. Ті, кого війна безпосередньо оминула, відкрили свої двері для внутрішньо переміщених осіб, надаючи їм притулок та підтримку.

Моя сім’я опинилася серед тих, хто змушений був виїхати. Перший місяць повномасштабного вторгнення ми залишалися вдома, сподіваючись, що ця страшна подія скоро закінчиться. Хто міг уявити, що в ХХІ столітті можлива така трагедія – що від агресії сусідньої країни будуть гинути тисячі людей… Але, на жаль, дива не сталося, і ми змушені були евакуюватися.

У березні 2022 року наша родина вирішила залишити рідний Слов’янськ, що на Донеччині, й переїхати на Кіровоградщину. Зараз ми живемо в Олександрії. Я і чоловік працюємо, донька ходить до школи. Але повноцінним життям це назвати складно, адже воно сповнене постійними повітряними тривогами, тривожними думками про батьків, які залишилися на Донеччині, та болючими новинами про загиблих і постраждалих від війни в різних куточках країни.

Сили жити далі дає родина, близькі люди, які завжди підтримують, а також допомога іншим, хто цього потребує. В Олександрії я знайшла небайдужих людей, яким не чужі проблеми інших. Це додає віри у світле майбутнє.

Історія перша – https://olexrada.gov.ua/prestsentr/news/my-maly-vse-a-potim-zalyshylysya-ni-z-chym-istoriya-pereselenky.html

Історія друга – https://olexrada.gov.ua/prestsentr/news/tak-stalosya-shho-vijna-vygnala-nas-z-ridnoyi-domivky-i-pozbavyla-vsogo-rozpovid-pereselenky-istoriya-druga.html