Два роки — мов вічність… Два роки тиші й невідомості. Після того, як Андрій пішов захищати рідну землю, зв’язок із ним обірвався. Пропав безвісти. Для рідних — нестерпне чекання, безсонні ночі, молитви і віра… Віра, яка не згасла. І надія, яка жила в серці.

І ось — обійми. Обійми, на які чекали роки. Обійми, в яких зібрані біль, віра і любов. Сльози радості. Міський голова загортає Захисника в український прапор — символ гідності й незламності. Поклали квіти до пам’ятника — як знак пам’яті про тих, хто досі не повернувся.

Це мить, що не має ціни. Це — перемога життя.

Це — промінь надії для тисяч родин, які ще чекають.

Дякуємо тобі, Андрію, за мужність, стійкість і любов до України.

Дякуємо кожному, хто наближав цей день.

Молимося за всіх наших Захисників.

Віримо. Пам’ятаємо. Чекаємо.