Ця зустріч пройшла крізь серце і досі продовжує пульсувати.
4 серпня у кабінеті Петрівського селищного голови Світлани Тилик у теплому, майже родинному колі відбулася розмова зі звільненим із ворожого полону нашим земляком — Юрієм Жушманом.
Ця зустріч була про найважливіше: про чекання й віру, про любов і підтримку, про побратимство й людяність, про болючі спогади й мрії.
Родина Юрія нині мешкає у Кривому Розі. Та народився і виріс він у Петровому — тут живуть його батьки. Тож Петрівщина для нього — батьківська земля, рідний край, до якого він повернувся не просто як захисник, а як людина, що не втратила світло всередині попри темряву полону.
Юрій — надзвичайно позитивний. Важко повірити, що після 21 місяця російського полону він зберіг стільки сили, ясності й доброзичливості. Його слова, погляд, навіть посмішка — це окрема історія про нескореність.
Світлана Олександрівна по-материнськи обійняла Юрія. Говорили про все: про полон, про день повернення, про родину й громаду.
Юрій щиро поділився враженнями від змін у рідному селищі:затишний двір біля батьківської багатоповерхівки, доглянуті сквери, зелений парк відпочинку, сучасні дитячі майданчики, красива набережна…
Петрове стало іншим — теплим, світлим, дбайливо облаштованим. Усе це, за словами Юрія, — свідчення турботи та любові до рідної землі.
– Усе це чекає на тих, хто ще повертається, – сказав Юрій. – Бо хлопці і дівчата обов’язково повернуться. І важливо, щоб їх зустрічала не лише рідна домівка, а й зручне, гідне, доступне середовище.
Світлана Тилик підкреслила важливість безбар’єрного простору: «Громада має бути готова до різних історій, до різних повернень. Важливо, щоб кожного воїна — чи то з пораненням, чи з болем у серці — чекало не лише мирне небо, а й доступне середовище. Щоб тротуарна доріжка вела рівно: до дитячого садочка — на ранок доньки чи сина, до школи — на свято, до лікарні — на огляд, до супермаркету — по хліб, до адмінбудівлі — по довідку. Громада має бути готова прийняти, підтримати і створити умови для всіх, хто повернеться з війни».
Запитань було багато — про все, що тривожить і болить: про перебування в полоні, про ті жахи, які довелося пережити, про знущання й нелюдські умови, про радість першого дня на волі. Говорили й про найсвятіше — про батьків, про дружину, про сина…
Юрій відповідав спокійно й відверто. Його витримка — вражає. Але ще більше вражає його жива любов до життя, до рідних і до України.
Юрій до вторгнення працював зварювальником за кордоном. Професіонал. І позивний мав відповідний — «Сварщик». Але коли 24 лютого 2022 року розпочалось повномасштабне вторгнення, він повернувся в Україну.
Добровольцем вступив до лав 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу. Воював на Донеччині. Під час бою був поранений і потрапив у полон.
Звільнення Юрія стало можливим у травні 2025 року в рамках великого обміну «1000 на 1000».
На завершення зустрічі Юрій сказав просто, але сильно:
– Війна обов’язково закінчиться. По-іншому — ніяк.
А серед його планів — прооперувати руку й знову повернутися до побратимів, допомагати нищити ворога.
У цих словах — вся суть української нескореності.
Ми всі зобов’язані зробити так, щоб ті, хто повертається з війни, поверталися в Україну турботливу, уважну, гідну своїх Героїв.
Слава Україні!
Героям слава!