На Венеційському кінофестивалі, що нині відбувається в Італії, відбулися події, які викликали значний резонанс: демонстрували п’ятигодинний фільм російського режисера Олександра Сокурова, що виправдовує російську агресію в Україні, а також включили до основного конкурсу стрічку про прихід до влади Путіна “Чарівник Кремля” французького режисера Олів’є Ассаяса.

Багато хто сподівався, що ця стрічка стане важливим антивоєнним висловлюванням або поставить під сумнів міф про загадкову російську душу. Адже інакше виникає питання, навіщо так ганьбитися, зокрема і кінозірці Джуду Лоу, якого запросили на роль очільника Кремля?

Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська подивилась стрічку на фестивалі та ділиться враженнями про цю спробу відтворити автентичний російський світ. Втім, вона запевняє, що цю стрічку не варто боятися.

Звідки взявся “Чарівник Кремля”

“Чарівник Кремля” – це екранізація гучної книги французького автора Джуліано да Емполі, яка розповідає про шлях Вадима Баранова, вигаданого політтехнолога Путіна. Як і книга, фільм пропонує напівправдивий погляд на життя персонажа, натхненного справжнім творцем сучасного устрою Росії, ідеологом проєкту “Новоросія” Владиславом Сурковим. Роль цього персонажа у фільмі виконав Пол Дано, відомий глядачам за роллю головного лиходія в останній ітерації “Бетмена”.

Коли з’явилися перші новини про те, що французький режисер Олів’є Ассаяс зніме екранізацію книги, у кіноспільноті та навколо неї виникла хвиля жвавих обговорень. Книга Джуліано да Емполі, що вийшла у 2022 році, стала справжнім хітом у Франції, була перекладена десятками мов, але викликала чимало застережень. Рецензії на книгу у західних медіа висловлювали занепокоєння через змішування у романі вигаданого світу та реальної політики, що може негативно вплинути на розуміння війни Росії проти України.

Як, наприклад, писав Джошуа Гумінскі у Diplomatic Courier: “Хоча прагнення знайти “саме ту єдину” відповідь або ключ до осягнення (дій Росії – ред.) може бути зрозумілим, зрештою це безплідна справа, яка несе ризик нашкодити справжнім інсайтам і розумінню“.

Режисерська команда на чолі з Олів’є Ассаясом

iMDB

І все ж існувала певна надія, що французький режисер Олів’є Ассаяс зможе виправити цю симпатію та поблажливість, якою просякнута книга щодо російських керманичів, і спрямує її у критичне русло. Автор таких хітів, як “Ірма Веп” та “Персональний шопер”, Ассаяс має у своїй фільмографії й політичні роботи. Наприклад, його мінісеріал “Карлос” про міжнародного терориста Іліча Раміреса Санчеса, теж балансував між вигадкою та реальністю, але вирізнявся нетривіальним поглядом на історію. Новий повнометражний фільм Ассаяса, на жаль, не виправдовує очікувань.

Сюжет фільму і перші розчарування

Книгу і, безпосередньо, фільм відкриває американський професор, що спеціалізується на Росії. Він вчергове у Москві й самотньо блукає вулицями “найсумнішої імперської столиці світу”, як він сам її називає, раптом знаходить собі пригоду. Професор має нездорову одержимість романом Євгенія Замятіна “Ми”.

Для професора роман також є своєрідним вікном у сучасну Росію, оруеллівським попередженням про майбутнє федерації. Сумуючи в готельному номері, він виходить на зв’язок із новим другом по листуванню, обмінюючись захопленням Замятіним. І ось за мить вже у заміській садибі інтернет-знайомого. Ним виявляється Вадим Баранов – сучасний аристократ, інтелектуал, політтехнолог Володимира Путіна.

Пол Дано виконав роль вигаданого радника Путіна Вадима Баранова

iMDB

У будинку двоє новоспечених приятелів ведуть розмову за чорним чаєм. Тут Баранов демонструє професорові свій “скарб” – оригінальний лист Замятіна до Сталіна. Коли обидва з захватом хапають заламінований аркуш, складається враження що глядачу пропонують гомоеротичну аматорську фантазію, ніж політичний трилер. Але все ще попереду. Вмостившись на дивані, Баранов починає розповідати незнайомцю історію свого життя, тісно переплетену зі становленням сучасної політичної моделі Росії.

Так і вибудовується структура фільму: флешбеки з 90-х до сьогодення, закадровий голос Вадима, що вводить у контекст сцен, які постійно повертають нас то на диван до співрозмовників, то в засніжене поле на їх прогулянку. Отже, формула “Чарівника Кремля” – поверхова екскурсія в останні 30 років історії Росії та колишніх радянських республік, яка навряд дасть глибше розуміння, ніж стаття у Вікіпедії.

(Не)вигадані персонажі

Назвати стрічку відвертою російською пропагандою було б несправедливо. Аргументом цьому може стати її риторика, втім пряма й пласка, як довгий кремлівський стіл для переговорів. Увесь фільм вона стабільно звучить у діалогах Путіна з Барановим і пізніше з Березовським: перший намагається пом’якшити президента, та зрештою потурає йому, другий – жахається від того, куди прямує його країна.

Коли події фільму сягають часів Помаранчевої революції в Україні, Баранов приїздить до Березовського, щоб обговорити “українське питання”: “Україна завжди була невід’ємною частиною Російської імперії, ці протести проплачені Америкою”, – каже він. На що Березовський відповідає: “Вадя, це демократія, слово, яке ти давно забув”.

Кадри, що з’явилися в мережі під час зйомок стрічки

iMDB

Однак така риторика абсолютного зла проти краплі здорового глузду з’являється у фільмі як щось очевидне, але не дуже красномовне чи інтелектуальне. Персонаж Путіна, наприклад, не має жодної драматургічної арки, що геть не робить честі Джуду Лоу. Після першої появи він одразу стає президентом, висловлює прагнення повернути велич Росії, проголошує бажання відновити її вертикальну політику і врешті перевершити Сталіна. Його зловісний погляд перед інавгурацією майже не змінюється з роками правління – тобто увесь фільм.

Те саме стосується й Баранова, чия історія ледь натякає на типову кінотраєкторію: юнак, який зробив фатальний вибір і розчарувався. Виходячи з московських салонів (схожих більше на паризькі кав’ярні), у вушанці (серйозно?) він зітхає над “великою долею Росії” й жахом, що її чекає. Його відчай міг би звучати переконливо, якби не подавався ретроспективно – зі зневажливою інтонацією оповідача на дивані, який інтонацією говорить: “так воно мало бути, така доля Росії, що поробиш”.

Джуд Лоу, Пол Дано та Алісія Вікандер

IMDB

Ассаяс подекуди намагається розважити глядача, але і посміховиськом герої не стають. Зал, імовірно, мав би сміятися з того, як Джуд Лоу гротескно відтворює відомі відео Путіна – на кшталт “вона потонула”. Чи сцени з п’яним Єльциним. Проте постать Путіна тут не викликає ані відрази, ані симпатії. Лоу намагається щосили, його схожість з Путіним початку 2000-х вражає, здебільшого завдяки перуці й костюму. Джуд, який побудував собі карʼєру граючи ідеальних красунчиків в найрізноманітніших жанрах, ролі монстра не витягнув.

Кадри, що з’явилися в мережі під час зйомок стрічки

iMDB

Очевидно, справа в обмеженому сценарії, а не його таланті. А проте, на пресконференції актор зізнався, що захопився дослідженнями свого персонажа, але не боїться наслідків; що відчував повну довіру в руках режисера.

Виконання Лоу обмежується опущеними кутиками губ та підвищенням голосу на Баранова. Він втілює муміфікацію зла, яке завжди було злом. І хоч із цим важко сперечатися, абсолютно незрозуміло, чому в “політичному трилері” немає драматичного розвитку героя.

Це підводить до головного питання: а навіщо взагалі ця картина була знята? Вона не достатньо інтелектуальна, щоб бути сатирою й попередженням, але й не має ані краплі тієї магії для романтизації російського духу. “Чарівник Кремля” не розуміє, ким він є, і перетворюється на невмілу спробу гри в русофілію без кінематографічного таланту.

Кадр з фільму

iMDB

Розбудова вигаданої Росії

Неймовірно, наскільки неприродним є відтворений російський світ, наскільки “облизаною” є російська естетика, хоча у знімальної команди було достатньо ресурсів для натхнення. Зазвичай, коли герої говорять іншою мовою, ніж історичні прототипи, завдання створити автентичність лягає на плечі художників-постановників і костюмерів. І навіть із цим у фільмі спостерігається проблема.

Наприклад, одна з перших флешбек-глав присвячена “новим росіянам” 90-х. Баранов каже, що молодь його покоління радісно святкувала падіння залізної завіси, “упиваючись безліччю можливостей, що лежали в них під ногами”. Далі йде сцена вечірки у сталінці: молодь в елегантному одязі танцює і пʼє, у туалеті відбувається лесбійський секс, а одна з героїнь на килимі співає експериментальну музику поруч із голим чоловіком на ланцюгу.

Це виглядає щонайбільше як американська тематична вечірка у “російському стилі”, а щонайгірше – як фантазія про вільну Росію 90-х. Жодного сліду від економічного колапсу й травми радянських часів у цій сцені немає, що виглядає вкрай лицемірно щодо історії країни, до якої режисер виявляє певну симпатію.

Роль російського диктатора зіграв Джуд Лоу

IMDB

Ховаючись за ярликом “політичного трилера”, “Чаклун Кремля” не має ані краплі політичної напруги, драйву екшну, його сконструйований світ не захоплює – нічого з того, що могло б зачарувати глядача й компенсувати сумнівність наративу. Тут згадується “Анора” – стрічка, яка напряму не стосується політики Росії, але романтизує російський менталітет. “Анора”, як не крути, – талановито зроблене й добре зігране кіно, яке досягло небувалих висот у минулому нагородному сезоні.

У “Чаклуна Кремля” немає еквівалентних якостей, тієї магії кіно, яке зробило б його дієвим знаряддям у руках пропаганди. Але так само він не має жодної відповідальності й емпатії до чутливої теми України у момент, коли поняття правди про війну настільки викривлене потужною пропагандистською машиною, а воєнні злочини Росії ризикують бути девальвованими. Шкода, що цей фільм через хайпову повістку зайняв чиєсь місце в основному конкурсі Венеційського кінофестивалю.