Шановні жителі Петриківської громади!

Триває 1244-й день незламного українського спротиву. Увесь цей час надлюдськими зусиллями наших захисників і захисниць тримається фронт, а разом з ним — саме життя. Щиро дякуємо Збройним силам України за кожен мирний ранок, за кожен спокійний день, який вони нам дарують своєю відвагою та самопожертвою. Вони — наша надія і наш щит.

Щодня у загальнонаціональній хвилині мовчання схиляємо голови в глибокій скорботі та пошані до тих, кого забрала жорстока збройна агресія. До тих, хто, не вагаючись, став між нами і ворогом, заплативши найвищу ціну — власним життям. Їхня жертва не буде марною. Пам’ять про кожного загиблого воїна надихає нас продовжувати боротьбу.

Сьогодні минає друга річниця з дня загибелі вірного сина України – Бута Руслана Володимировича. Петриківська громада досі відчуває гіркоту втрати, адже Руслан був не просто воїном, а справжнім патріотом, чиє життя обірвалося занадто рано. Руслан був справжнім — відповідальним, мужнім, щирим. Він мав рідкісну внутрішню силу й непохитну віру у справедливість. Його характер відзначався твердою впевненістю у власних переконаннях, чесністю, готовністю діяти, коли інші вагалися. Наполегливий у щоденних справах і принциповий у життєвих поглядах, Руслан ніколи не шукав легких шляхів. Його сила волі й внутрішній стержень стали надійною опорою для побратимів, які бачили в ньому людину, на яку завжди можна покластися в найскладніших ситуаціях.

Він був сином, другом, воїном — і назавжди залишиться Героєм. Назавжди 23… Його молодість, його мрії, його майбутнє — все це віддано за свободу України. Ми пишаємося його подвигом.

Ми пам’ятаємо. Ми шануємо. Ми не забудемо. Ця пам’ять — наш обов’язок перед тими, хто віддав найдорожче.

Герої не вмирають! Їхні імена назавжди вписані в історію України та нашої Петриківщини. Вони живуть у наших серцях і в пам’яті наступних поколінь. Вшануймо їхню пам’ять!