Шановні жителі Петриківської громади!

У громаді спокійно. Без надзвичайних ситуацій. Та попри зовнішню тишу, у серцях кожного з нас палає вогонь вдячності й шани до тих, хто стоїть на варті нашого миру. Незламні українські захисники та захисниці — немов світло серед пітьми, що прорізає морок невизначеності. Це світло не тьмяніє — воно несе життя, надію й свободу. Їхня сила не потребує доказів, бо вона проявляється у кожному дні нашого вільного життя.

Щоранку, коли Україна зупиняється в загальнонаціональній хвилині мовчання, схиляємо голови в глибокій жалобі. Ми мовчимо, але серце говорить. Про біль. Про вдячність. Про любов до тих, хто стояв до останнього подиху за свободу нашої держави. Ми вшановуємо не лише воїнів, а й кожного мирного жителя, чиє життя обірвала безжальна агресія. Ця тиша — як молитва. Як спогад, що не згасає.

Минуло вже три роки, відколи петриківська земля стала сиротою без присутності хороброго сина України Лисенка Олександра Олександровича. Його погляд — це історія, у якому читається досвід десятиліть, пережитих щирих радощів та гірких втрат. Його характер — поєднання сили, гідності та надзвичайної людяності. Світла, добра, відповідальна людина. Таким його знали й пам’ятають усі, хто мав честь бути поряд. Відкрите серце, гостре слово, невичерпне почуття гумору — він завжди знаходив шлях до кожного. Сильний, доброзичливий, усміхнений — саме таким він залишиться у пам’яті вдячних односельців.

Ми пам’ятаємо. Ми шануємо. Ми не забудемо.

Герої не вмирають! Їхні імена назавжди вписані в історію України та нашої Петриківщини.