Ми живемо в епоху швидких змін, де взаємовідносини між чоловіками та жінками зазнають трансформацій в усіх сферах життя. Ґендерна рівність залишається важливим пріоритетом для України протягом останніх років, набуваючи особливої актуальності в повсякденному житті кожного з нас.

Гендер – це соціально зумовлені ролі, поведінка, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство визначає як прийнятні для жінок і чоловіків (гендерна норма). (З Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (ст.3)).

Суспільство часто оперує ґендерними стереотипами – узагальненими уявленнями про соціальні ролі для чоловіків та жінок, що базуються переважно на біологічних відмінностях. Гендер – це не просто описова характеристика, а й критика обмежених сценаріїв поведінки, нав’язаних як чоловікам, так і жінкам.

Гендерна рівність – це юридично закріплений рівний статус жінок та чоловіків, а також надання їм однакових можливостей для реалізації своїх прав, що дозволяє обом статям брати активну участь у всіх аспектах суспільного життя. (З Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок» від 08.09.2005 №2866-IV).

Під рівністю прав чоловіків та жінок мається на увазі відсутність будь-яких обмежень чи привілеїв, що базуються на статевій приналежності, та забезпечення рівних умов для реалізації цих прав.

Стаття 24 Конституції України гарантує рівність прав чоловіків та жінок у всіх сферах життєдіяльності. Частина третя цієї статті зосереджується на подоланні дискримінації стосовно жінок в Україні, підкреслюючи необхідність надання жінкам рівних можливостей з чоловіками у громадсько-політичній та культурній діяльності, у здобутті освіти та професійній підготовці, а також в оплаті праці та інших аспектах. Крім того, питання гендерної рівності розглядаються у статтях 21 та 51 Конституції України.

Рівність прав жінок і чоловіків забезпечується:

• Наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній та культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї;
• Спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг;
• Створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством.

Принцип недискримінації у випадках домашнього насильства

Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» у ст. 4 встановлює: «Заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству здійснюються без дискримінації за будь-якою ознакою».

Відповідно до ст. 4 Стамбульської конвенції: […] «Cторони засуджують усі форми дискримінації стосовно жінок і своєчасно вживають необхідних законодавчих та інших заходів для запобігання дискримінації […]. Виконання положень цієї Конвенції Сторонами, зокрема вжиття заходів для захисту прав постраждалих, забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: статі, гендеру, раси, кольору шкіри, мови, релігійних, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, віку, стану здоров’я, інвалідності, сімейного стану, статусу мігранта чи біженця або іншого статусу».

Стамбульська конвенція підкреслює, що всі форми дискримінації підлягають осуду, зокрема, держави зобов’язані на законодавчому рівні закріпити принцип рівності між жінками та чоловіками, забезпечуючи його практичну реалізацію, а не обмежуючись деклараціями. Забороняється будь-яка дискримінація щодо жінок, які найбільше страждають від домашнього насильства, та встановлюються суворі санкції за випадки дискримінації. Усі дискримінаційні закони та практики повинні бути скасовані.

Необхідні законодавчі та інші заходи для підтримки та захисту прав кожної людини, особливо жінок, мають бути спрямовані на забезпечення життя постраждалих від насильства як у публічній, так і в приватній сферах.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»: «дискримінація за ознакою статі – ситуація, за якої особа та/або група осіб за ознаками статі, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами або привілеями в будь-якій формі, встановленій Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», крім випадків, коли такі обмеження або привілеї мають правомірну об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними».