Військовий хірург Олексій Носулько провів надзвичайну операцію під завалами: історія порятунку.

Медичні Сили ЗСУ розповіли про подвиг лікаря Олексія Носулько, який здійснив надскладну ампутацію кінцівок пораненого бійця під завалами зруйнованої будівлі.

До повномасштабного вторгнення Олексій спеціалізувався на лікуванні опіків, працюючи в Дніпрі.

З перших днів війни він приєднався до ЗСУ, аби рятувати життя.

Здобувши досвід військової хірургії, Олексій потрапив на Запоріжжя.

“Війна мала позиційний характер, і великої кількості поранених не було. Звісно, постраждалих чимало завжди. Їх привозили з поля бою чи стабпунктів у важкому стані, майже завжди мала місце політравма та недіагностовані пошкодження. В цих умовах наша група, що працювала в передовому хірургічному відділенні, відточувала навички”, – розповідає Носулько.

Командування Медичних Сил ЗСУ

Командування Медичних Сил ЗСУ

Командування Медичних Сил ЗСУ

Під час контрнаступу влітку 2023 року, команда Олексія щодня приймала близько 150 поранених.

“За перші 24 години контрнаступу ми пропустили близько 150 поранених різного рівня складності, від простих легких осколкових поранень, акубаротравми і гострих психотичних реакцій до найважчих травм: ампутацій, множинних проникаючих поранень грудної клітки, живота, голови”, – згадує Олексій.

Найбільш екстремальний випадок трапився влітку 2024 року, коли внаслідок авіаудару військовий опинився під завалами.

Затиснені кінцівки, критична ситуація та єдиний вихід – ампутація.

“Коли я приїхав на місце, то побачив вузький хід між бетонними плитами, які трималися на автомобільному домкраті. Біля пораненого могла розміститися лише одна людина, працювати можна було тільки лежачи”, – згадує хірург.

Анестезіолог забезпечив дихання та знеболення.

“Праву ногу ампутував без особливих складнощів, а ліва була частково похована під уламками щебеню і бетону. Довелося руками викопувати нішу – завів туди турнікет, почав через колінний суглоб відсікати кінцівку. Дія наркозу почала слабнути, і мені в нішу скинули шприц з препаратом.

Скальпелі всі попереламував, і через ту ж нішу я отримав звичайний кухонний ніж, яким я продовжував цю ампутацію. З величезними труднощами мені таки вдалося ампутувати другу ногу. Після чого нас з постраждалим витягнули з цієї нори”, – розповідає Носулько.

Близько шести годин боєць перебував у свідомості під завалами.

“Мене кілька разів питали – чи було страшно, чи були сумніви, лізти в ту нору чи ні? Адже дійсно був шанс, що під вагою чотириповерхового будинку перекриття складеться і нас обох розчавить.

Мабуть, моя відповідь: недарма ми крім лікарських костюмів носимо ще й погони. Інколи треба подолати страх, зробити крок вперед, не просто як лікар, а як бойовий офіцер. Мій страх – це ніщо в порівнянні з тим усім, що пережив сам пацієнт”, – каже Олексій.

Після ампутації бійця евакуювали, надали допомогу та перевели в шпиталь.

“Ми обоє були повністю вкриті пилюкою і брудом. А потім ми перемістили пацієнта в наше ПХВ (передове хірургічне відділення). Вже там з “форми 100” я дізнався його імʼя. Я його не називатиму з міркувань медичної етики. Знаю, що він вижив, пройшов через декілька важких операцій. Зараз після тривалої реабілітації хлопчина ходить на протезах.

Мене це мотивує працювати далі. Проте не впевнений, що ця історія зможе вплинути на інших медиків. Адже вона про те, що служба військового лікаря – це зовсім не завжди тепла стерильна операційна і нормальні безпечні умови”, – говорить лікар.

Олексій згадує, що на перших ротаціях йому допомагали досвідчені колеги з Києва, Хмельницького, Запорізького шпиталів. Зараз він сам командує зведеним медичним загоном.

Зізнається: коло його спілкування серед цивільних колег звузилося.

“Звісно, дуже багато цивільних медиків старанно виконують свої обовʼязки, лікуючи поранених військовослужбовців. Але тріщина між нами і ними зростає, особливо після того, як цивільних лікарів майже стовідсотково забронювали. На військових медиках лежить дедалі більше завдань: від лікування поранених в тилу і участі у військово-лікарських комісіях до постійних поїздок на ротації.

Ті 85% військових медиків, які прийшли з цивільного життя на початку війни, фактично поставили свої життя на паузу. Багато в кого руйнуються сімʼї, бо батьки чи матері бачать своїх дітей раз на місяць, а може і рідше”, – ділиться лікар.

Вдома на медика чекає кохана дружина і син.

“У мене підростає маленький син. І розумію, що все те, що роблю, – це заради нього та інших дітей. Щоб війна не перейшла у спадок їхньому поколінню, – підсумовує військовий хірург.

Олексій Носулько закликає українців долучатися до оборони, адже можливе