Як це — бігти за сина, коли він вже не тут? Це питання, яке розриває серце кожної матері, чий син став на захист України і віддав найцінніше — життя. Краще, якби ніхто ніколи не знав цього невимовного болю. Десь там, у безмежному синьому небі, тепер строєм стоять наші солдати, справжні герої. Але як це — жити й пам’ятати про них, про тих, хто був таким молодим, завзятим, хто злетів у розквіті найкращих років, назавжди залишившись у наших серцях?

Це неймовірно важко — жити з думкою про тих, хто загинув за нашу свободу. Кожен день — це боротьба, пошук сил, щоб долати важкі дороги життя, які часто ведуть у безодню відчаю. Але ми мусимо йти далі. Ми несемо в собі пам’ять про наших синів, про всіх тих, хто насмерть стояв, захищаючи цю землю, цю серпневу днину, наше майбутнє. Їхній подвиг не буде забутим. Їхня жертва надихає нас жити, боротися і перемагати. Ми пам’ятаємо кожного, хто віддав життя за Україну.