ЯМПІЛЬЩИНА ПОПРОЩАЛАСЬ З ЮРІЄМ ПЕТРОВИМ

ЛЮБИВ ВЕСНУ І УКРАЇНУ…

Гадаєте, їм жити не хотілось?
Гадаєте – пішли ради грошей?!
Просто в їх грудях мужнє серце билось!
Вони свій край обороняли і людей.

Вони хотіли мир нам повернути!
Хотіли захистити рідний дім!
І в нас немає права подвиг їх забути,
Бо ми завдячуємо їм життям своїм!

І гріш ціна тим, хто цього не розуміє…
Якщо забудемо, то гріш нам всім ціна!
Бо тільки та країна вистоять зуміє
І той народ, який згуртує ця війна!
Зоряна Довгалюк.

1183-ій день війни. Ми прокидаємось уже стільки ж разів з думкою про те, коли закінчиться це жахіття, коли ми повернемось до мирного життя. За це, на жаль, щодня гинуть наші захисники і захисниці – найкращий цвіт нашої нації. Ті, хто пішов боронити наші кордони, нашу країну, нашу свободу і незалежність, кожного з нас.

Ямпільщина сумує і плаче, бо втратили одразу двох хоробрих та мужніх воїнів – сержанта Юрія Петрова з Михайлівки та старшого сержанта Костянтина Кукіля з с.Клембівки. В один день страшні повідомлення з’явились 15 травня на сайті Ямпільської міської ради. Юрій Петров загинув в району н.п. Лозова Ізюмського району Харківської області, А Костянтин – біля н.п. Новоторецьке Покровського району Донецької області. Наші Захисники показали нам приклад справжніх патріотів, приклад хоробрості і відваги, вони чесно і до кінця виконували свій обов’язок воїнів і громадян, віддавши свої безцінні життя за вільне майбутнє у незалежній, Богом благословенній Україні. Важкою була дорога додому мужнього захисника України Юрія Петрова. Сьогодні навколішках односельці, мешканці нашої громади попрощалися з Героєм, що повернувся «на щиті». На колінах, «живим коридором», обабіч дороги з квітами, державною символікою та сльозами на очах, тіло загиблого воїна проводжала велика кількість людей.

А вздовж усього села аж до рідної домівки зустрічали свого земляка жителі Михайлівки.

Народився Юрій 16 червня 1975 року в н.п.Костичево Державинського району Тургайської області Казахстану, куди батьки свої часу виїхали підкорювати цілину. Там промайнуло його дитинство. Там закінчив на відмінно місцеву школу, здобувши середню освіту. А повернулась сім’я у рідну Михайлівку після смерті своїх батьків, Юркових дідуся і бабусі у 1993 році. Отож мальовниче село на березі швидкоплинного Дністра стало рідним для Юрія та його брата Володимира і сестрички Тетяни… Пішов працювати у місцеве сільгосптовариство помічником комбайнера, а молодші Петрови пішли до місцевої школи. Спочатку родина мешкала у родичів, допоки своїми руками відбудовувала стареньку батьківську хату. А після переїзду до власної оселі Петрові почали обживатися, завели господарку, мама до хвороби доглядала город, садила квіти. Батько працював у місцевому господарстві. Восени 1993 року Юрія Петрова призвали до лав Збройних сил України. Демобілізувавшись, повернувся на роботу в колгосп «Маяк» с.Михайлівки. У 2014 році, коли на Сході нашої держави росія розпочала збройну агресію, пішов служити у Могилів-Подільський прикордонний загін. А 2015 року, звільнившись, працював машиністом на Ямпільській меліоративній насосній станції. Страшним випробуванням для Юрія стала смерть 10 лютого 2022 року найдорожчої людини – його матусі Галини Миколаївни.

З теплотою і тугою згадує Юрія Алла Чорна-Пахольченко: «Коли померла мама, для Юрія це був справжній удар долі, рана, яка ніколи не загоїться. Тепер така рана після його смерті для брата, сестри… А для батька, який дуже хворий, навіть важко уявити… Юра – одна доброта!!! Нікого ніколи не образив, завжди готовий був прийти на допомогу… Пам’ятаю коли вітався, то завжди низько схиляв голову з великою повагою до тих, хто старший… А для малечі в кишенях завжди носив солодощі, любив пригощати дітлахів. Дуже вірив у Перемогу… Родину вважав великою цінністю, яка в нього є… Дуже любив весну, коли природа радувала своїм пробудженням… І загинув весною, а його односельці тепер будуть зустрічати нашого Героя весняними квітами… Як боляче…»

Коли почалось повномасштабне вторгнення, уже 26 лютого 2022 року Юрій Миколайович був призваний 2-им відділом Могилів-Подільського РТЦК та СП на військову службу по мобілізації. Без вагань Юрій став на захист Вітчизни. Одним із перших долучився до створеної на території громади роти охорони, де проявив себе як справжній патріот, готовий захищати рідну землю. Згодом приєднався до лав Збройних Сил України, де продовжив боронити державу. Перебував у найгарячіших точках на фронті. Служив на посаді стрільця-санітара механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону однієї із військових частин. На службі він вирізнявся відповідальністю, рішучістю, умінням ефективно виконувати завдання та завжди допомагав побратимам у скрутні моменти. Вірний військовій присязі протягом трьох років пліч-о-пліч з бойовими побратимами боронив Вітчизну від російської навали.

На початку травня 2025 року зв’язок із Героєм зник. А вже згодом надійшла інформація, що, вірний військовій присязі, Юрій Петров, виявивши стійкість і мужність, загинув в бою за нашу Батьківщину. Лише трохи більше місяця не дожив Герой до свого 50-річного ювілею…

21 травня у с.Михайлівці попрощались із загиблим Захисником. Після заупокійної служби, яку провів у будинку загиблого священник ПЦУ о.Віталій, похоронна процесія вирушила до центру села. Її зустрічала тужлива пісня «Пливе кача», стояли навколішки, схиливши у жалобі голови, односельці…

– Війна збирає свій кривавий врожай. Розриває душу біль за наших воїнів. За всіх, хто віддав своє життя, захищаючи нас. Кращі з кращих прикривають грудьми українську землю. Неможливо підібрати слова, щоб зменшити біль рідних від страшного горя, яких спіткало непоправне лихо. Сьогодні схиляємо голови у печалі й скорботі, проводжаючи в останню земну дорогу нашого дорогого земляка – Юрія Петрова, – пролунало з вуст ведучої Тетяни Жошко.

Траурний мітинг пам’яті оголосили відкритим. Звучали Державний Гімн України, завмерли присутні у скорботній хвилині мовчання за полеглим Захисником і всіма Героями, які віддали своє життя за свободу і незалежність Батьківщини. Зі словами підтримки, шани і співчуття до рідних і усіх михайлівчан звернулися заступник Ямпільського міського голови Михайло Труба, староста Михайлівського старостинського округу Людмила Боднар, заступник начальника басейнового управління водних ресурсів річки Південний Буг Євгеній Туренко, священник ПЦУ о.Віталій.

Людмила Боднар у своєму прощальному слові розповіла біографію Юрія Петрова, його життєвий шлях досягнень, значних випробувань, болю, мрій, мужності і надії.
– На превеликий жаль, знову у наш старостинський округ прилетіла чорна звістка і оповила смутком та скорботою рідне село загиблого Захисника. Від болю розривається серце, бо загинув мужній воїн, молодий чоловік, який боровся за свободу і мир своєї країни, наш односельчанин Петров Юрій Миколайович. Хочу подякувати батькові Миколі Феодосійовичу, низький Вам уклін і слава за те, що виховали такого мужнього сина! Важко підібрати слова, щоб втішити рідних. Нехай добрий, світлий спомин про Юрія стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться в пам’яті родини, колег, друзів, бойових побратимів, усіх, хто знав, поважав і любив його. Схиляємо голови перед світлою пам’яттю нашого полеглого Воїна. Герої не вмирають, вони залишаються в наших серцях. Вічна пам’ять і слава нашому Петрову Юрію Миколайовичу, який ціною власного життя захистив рідну Україну і кожного з нас!

Сповненим глибокої шани і безмежного болю був виступ Михайла Труби:
– Дорогі рідні, шановні земляки, сьогодні Ямпільська громада, Михайлівка проводжають в останню путь Юрія Петрова, який віддав своє життя, щоб ворожий чобіт не ступав на рідну землю. Від імені Ямпільської міської ради, кожного жителя громади висловлюю сердечне співчуття рідним, односельцям, друзям, бойовим побратимам. Світла пам’ять про Юрія Миколайовича завжди житиме в наших серцях. 114-ого Героя втратила Ямпільщина, 114-ий Янгол став до Небесної Варти. Світлий образ Юрія Петрова – назавжди в історії самовідданої боротьби за волю і незалежність рідної землі. Низько схиляємо голови перед жертовним подвигом полеглого Захисника і висловлюємо глибокі співчуття родині, близьким, друзям та побратимам. Історія його життя – це історія гідної людини, гідного громадянина нашої держави. Його загибель – це трагедія, пекуча рана для родини, яка ніколи не загоїться. Це біль втрати сина, брата, дядька, друга. Це непоправна втрата для нашої громади та нашої країни. Щирі співчуття рідним і близьким Україна була і є великою незалежною державою, – сказав Михайло Григорович.

– Ми прощаємось з справжнім Героєм. Дуже болить душа, що Господь забирає до себе найкращих синів, сказав у своєму виступі Євгеній Туренко. – Рветься серце від моря квітів, якими встелена дорога від Ямполя до Михайлівки, від кількості людей, особливо дітей, що на колінах проводжають полеглого Героя. Сльози застеляють очі від того, що кількість державних прапорів, встановлених на наших кладовищах на 11 рік російської навали, перевищує кількість державних прапорів на державних установах, де вони мають стояти. Від себе особисто, від колективу Ямпільської дільниці, від басейнового управління водних ресурсів р.Південний Буг, від державного агентства України з водних ресурсів, від Міністерства захисту довкілля висловлюю глибоке співчуття усім, хто знав і любив нашого Героя – Юрія Миколайовича Петрова. Один мудрець сказав, що справжній чоловіку впродовж життя має дотримуватись трьох принципів: любити сім’ю, поважати батьків і Бога, захищати свою країну. Юрій дотримався усіх цих принципів, вирушаючи через два дні після повномасштабного вторгнення рф боронити свою Батьківщину. Нехай спочиває спокійно! Слава Україні!

– Шановні громадо! Дорогі рідні! – звернувся до присутніх завідуючий Михайлівської філії Ліцею імені І.Богуна Ямпільської міської ради Сергій Борсуковський. – Сьогодні ми схиляємо свої голови в пам’ять про жителя нашого села, який загинув при виконанні службового обов’язку, боронячи нас від ворога. Сержант ЗСУ Петров Юрій Миколайович віддав свій борг Україні, щоб діти не бачили ні снарядів, ні лихоліття. Ми живемо в маленькому селі, багато вже полягло наших учнів. Від імені педагогічного колективу закладу, учнів, батьків, жителів громади з великим сумом на серці висловлю глибоке співчуття рідним – батькові Миколі Феодосійовичу, брату Володимиру і сестрі Тетяні… Нехай світлий спомин про мужнього захисника України залишиться у серцях рідних, друзів, побратимів і знайомих. Герої ідуть, щоб жити у пам’яті у серцях людей, у їх серцях. Подвиг Юрія Петрова важко оцінити, він бився за свій народ, на Україну. Слава нашому землякові, слава Героям України!

З духовними настановами звернувся до учасників мітингу о.Віталій:
– Юрій – воїн, який не побоявся захищати рідну землю, своїх рідних, односельців. Він прекрасно розумів, що може загинути. Але він пішов на фронт, щоб війна не дісталась його дому, громади, його Михайлівки. Ми маємо пам’ятати нашого земляка та усіх воїнів, які віддали життя за Україну. Вони зробили усе, щоб пришвидшити Перемогу, щоб ми жили під мирним небом.

Під звуки Державного гімну та прощальних пострілів з почестями провели Героя в його останню путь. Дякуємо воїнові за подвиг. Тепер він – навічно з небесною вартою, а над його могилою майорітиме синьо-жовтий стяг. Складаємо доземний уклін родині, яка виховала справжнього патріота та розділяємо невимовний біль важкої втрати. Добра світла пам’ять про загиблого Героя та вдячність за подвиг назавжди залишиться у наших серцях. Вічна слава Герою України – Юрію ПЕТРОВУ, який не шкодуючи власного життя захищав наш мирний сон і наше щасливе майбутнє! Вічна пам’ять і слава усім, хто віддав своє життя за Україну!

Р.S. Ніхто не знав, що важкі часи стануть нашим життям. Ніхто не вірив, що зло може жити поряд. Але кожен тепер розуміє, що немає більшого щастя, ніж обіймати рідних, жити у своєму домі і ходити по рідній землі. Так мало треба для щастя і так важко ми до нього йдемо… Не забуваймо, тримаймось, допомагаймо фронту усіма силами, постійно, повсякчас, кожної хвилини. І дякуймо, і дякуймо кожному Герою і пам’ятаймо кожного, бо найстрашніше для них – це байдужість і забуття, на які не маємо права… Завдяки їм – ми живемо…