ЯМПІЛЬЩИНА ПОПРОЩАЛАСЬ ІЗ В’ЯЧЕСЛАВОМ ПОПЕЛІВСЬКИМ

НАСПРАВДІ ГІДНІ ЖИТИ ОДЯГАЮТЬ КРИЛА…

Вони ідуть від нас на небеса,

Сини і доньки нашого народу,

Горить країни у вогні нині весна,

Злітає цвіт наш в небо за свободу.

Багато так пролито вже крові,

У серці в багатьох свій власний цвинтар,

Найкращі дістаються цій війні,

Насправді гідні жити одягають крила.

Багато так вже втрачено життів,

Вбиває ворог душі безневинні,

Цей біль не описати жодним з слів,

Щодня він розриває зсередини.

Вони ідуть від нас на небеса,

Найкращі діти неньки України,

Не так скінчитись мало їх життя,

Зарано смерті зустрічатись було з ними…

@Віктор Конюх

Знову і знову здригається українська земля від вибухів, знову не висихають сльози рідних і близьких. Ми знову втрачаємо найдорожчих – тих, хто ціною власного життя наближає мир та омріяну перемогу. Великодні дні видалися трагічними і для Ямпільської територіальної громади: після восьми місяців зникнення зв’язку підтвердилася загибель мешканця села Біла, солдата Збройних Сил України Попелівського В’ячеслава Андрійовича, 2002 року народження, який вважався зниклим безвісти. Захисник проходив службу на посаді водія-електрика радіовідділення взводу зв’язку. Зв’язок із ним обірвався ще 28 серпня 2024 року. Увесь цей час рідні з болем і тривогою не втрачали віри, чекали на будь-яку інформацію. Але дива не сталося… На превеликий жаль, офіційно підтверджено, що наш Герой загинув 28 серпня 2024 року, виконуючи військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу і незалежність поблизу населеного пункту Єлизаветівка Покровського району Донецької області.

Одразу після офіційного сповіщення міськрадою в соціальних мережах ті, хто знав Славка, почали ділитися фотографіями та поширювати дописи про нього. Щемливим шкільним фото поділилася Сніжана Семенчук. Як боляче дивитися на знімок, де в майбуття вдивляються два юнаки – Слава та Василь, два друга, два однокласники, які, на жаль, однаково розділили свою долю – гідно загинули в бою за Україну.

«Два друга. Двоє захисників. Два хрести… Дві могили… Обом навіки 22–23 роки… Хлопці-соколи, які навчалися разом у Гальжбіївській школі, були однокласниками, друзями. Ковальчук Василь Леонідович та Попелівський В’ячеслав Андрійович – це наші діти, наші сини, які загинули як Герої, й будуть спочивати на рідній землі. Страшне, непоправне горе в наших сім’ях. Любимо сильно… Пам’ятаємо та сумуємо»… – написала мати Сніжана Степанівна одразу після офіційного сповіщення, за день до першої річниці загибелі сина Василя.

Все більше звертаєш увагу на цифри, дати, імена, знаки… Серпень є болючим для жителів Білої: саме 28 серпня 2014 року востаннє виходив на зв’язок Олександр Перепелиця, який загинув 29 серпня під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором». 28 серпня – храмове свято села Білої, і коли, попри все, біляни зібралися на скромну вечерю в День села, боляче усвідомлювати, що в цей день трагічно обірвалося життя ще одного нашого земляка – Слави Попелівського в одному з окопів під Покровським районом. –

«І знову до нашої шкільної родини постукало страшне горе… Немає слів, щоб висловити біль і смуток… Наш В’ячеслав… Завжди скромний, добрий, толерантний, справжній красень… Ще тільки починав жити, будувати плани на майбутнє, був сповнений надій та задумів. Завжди товариський, завжди готовий допомогти… Мозок відмовляється приймати цю страшну звістку та болючу втрату. Щирі співчуття батькам і подяка за гідне виховання сина, справжнього Героя України. Низький уклін! Світла та вічна пам’ять тобі, В’ячеславе! Ти назавжди залишишся у наших серцях. Завтра минає рівно рік з дня загибелі Василя, а сьогодні підтвердилася і твоя загибель, В’ячеславе. Молоді, енергійні, добрі, щирі, сповнені надій… У них лише починалося життя. Не такої долі ми їм бажали. Не хочеться вірити в цю страшну втрату. Ви завжди будете у наших серцях – такими життєрадісними, як на цій фотографії. Щирі співчуття батькам за гідне виховання наших Героїв. Вічна та світла пам’ять вам, діти!» – поділившись дописом, написала класна керівниця юнаків Наталя Пісняк.

Щемливий допис про свого випускника написала і філія «Гальжбіївська гімназія» Гуманітарного Ліцею Ямпільської міської ради. – Важко повірити в загибель Попелівського В’ячеслава – нашого випускника, доброго, чуйного, скромного і товариського… НАШОГО ГЕРОЯ! Досі пам’ятаємо його легку усмішку… Трагічна смерть, важка втрата ще одного Героя України… Серце розривається! Горе – не лише для рідних, а й для нас усіх. Як зарадити болю? Як далі жити і змиритися з цим? Неможливо… Душа болить… Педагогічний, технічний та учнівський колективи висловлюють скорботу та щирі співчуття родині Героя. Хай буде вічна пам’ять Захиснику і Царство Небесне! Низько схиляємо голови перед його пам’яттю. Батькам – доземний уклін за виховання Героя-сина!»

Повну загальну середню освіту Слава здобув вже як випускник Ліцею ім.Тараса Шевченка Ямпільської міської ради. Заклад на своїй офіційній сторінці теж розмістив слова співчуття.

«З глибоким сумом і невимовним болем повідомляємо про втрату нашого випускника – Попелівського В’ячеслава Андрійовича. Його серце було сповнене доброти, щирості й любові до своєї країни. В’ячеслав залишиться в пам’яті як справжній патріот, мужній захисник і Герой України. Йому було всього 22 роки – час мріяти, будувати плани та змінювати світ навколо себе. Війна перекреслила ці мрії, залишивши біль у серцях усіх, хто знав і любив його. Його подвиг є нагадуванням про незламність українського духу та ціну свободи. Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким. Дякуємо за виховання такого світлого сина. Світла пам’ять тобі, В’ячеславе. Герої не вмирають».

Так, Слава мав багато мрій, які поступово втілював у життя завдяки власним зусиллям. Він здобув робітничу професію, пройшов строковий вишкіл, отримав водійське посвідчення, захоплювався спортом і мав свої інтереси. Він зустрів свою обраницю, з якою планував будувати спільне майбутнє. Його життєвий шлях тільки починався, і він був сповнений надій на те, що попереду ще стільки звершень. Зі сльозами на очах вбиралася в квіти вулиця Молодіжна, на якій виріс юнак, готуючись зустріти свого Героя-сина «на щиті». Ще кілька років тому хлопчик Слава ганяв із друзями по вулиці та фермі в пошуках пригод… А тепер його, Героя, зустрічають всі біляни та Гальжбіївський старостат. Важкими були ці місяці чекання та поневірянь. Через певні обставини – зокрема бюрократію та людську байдужість – тіло Славка довго не могло дістатися рідного дому, а родина не жила, а лише існувала в невідомості та найстрашнішого… У пізню годину 24 квітня Ямпільщина зустріла тіло В’ячеслава Попелівського. Під покровом ночі люди виходили до дороги – з вогнями в руках і тишею в серці, аби зустріти Героя на шляху додому. 26 квітня чин поховання розпочався біля Ямпільської лікарні і проліг уквітчаною траурними квітами та людськими слізьми дорогою рідної Білої. Траурна колона йшла повільно, зупиняючись раз за разом – люди притулялися квітами, щоби покласти їх до труни, накритої синьо-жовтим стягом. Сотні сердець тягнулися до останнього прощання.

Мітинг прощання із Захисником відбувся біля Алеї пам’яті у селі Біла – перед портретами молодих юнаків, захисників України Олександра Перепелиці та Валентина Співака. Нелегке слово в цю скорботну мить до громади промовили Ямпільський міський голова Сергій Гаджук, староста Гальжбіївського старостинського округу Андрій Лаврук, учителі та друзі загиблого.

Скорботні слова ведучих, Державний Гімн України і важка хвилина мовчання за загиблим і усіма, хто віддав своє життя за нашу волю і незалежність. Нелегко далось озвучити біографічні рядки про Славу Попелівського старості села Андрію Лавруку. Він згадував односельця як доброго, щирого, товариського хлопця, який здобув професію водія-механізатора. У листопаді 2020 року був призваний на строкову службу. Проявив себе як умілий солдат. Батьки неодноразово отримували подяки за виховання сина від його командування. 27 липня 2023 року підписав контракт на службу в ЗСУ до закінчення воєнних дій. Зник безвісти 24 серпня 2024 року. Рідні, друзі, односельці чекали, сподівались. Але дива не сталось. Надійшло офіційне повідомлення, що В’ячеслав Попелівський загинув 28 серпня 2024 року в бою за Україну.

Староста висловив щирі і сердечні слова співчуття і підтримки рідним В’ячеслава.

Не стримував емоцій під час промови і Ямпільський міський голова Сергій Гаджук.

– Дорогі рідні, дорогі українці! Ще один контрактник. Скільки цей клятий путін забере від нас таких Героїв, скільки брехатиме про перемир’я, а ми плакатимемо і стоятимемо на колінах, проводжаючи в останню путь своїх синів-Героїв? Завдяки таким, як Слава, ми живемо, саме такі мужні воїни захищають нашу землю від ворога, який понад усе хоче загарбати Україну. Ми маємо робити все в цьому житті, щоб пам’ять про наших Героїв, молодих хлопців, дорослих чоловіків, ніколи не вмерла в наших серцях. Ми маємо щодень молитись за них і дякувати їм, бо саме вони тримають в руках мирне небо. І Україна буде, буде вільною, сильною, квітучою, мирною завдяки таким Героям, як юний Воїн-захисник Слава Попелівський. Слава Україні!

Нотку світлої легкості про ясну душу і добре людське серце юнака привідкрили виступи вчителів Наталі Константинової та Валентини Сторожук.

– Страшне горе – загибель чергового учня Гальжбіївської школи. Наш юний Герой, спокійний, скромний, допитливий, толерантний, завжди готовий прийти на допомогу, він був чуйним, добрим, уважним, відповідальним хлопцем. Він лише починав жити, будувати своє майбутнє. Але клятий ворог обірвав усі мрії і плани.

З вуст Наталі Константинової прозвучали поетичні рядки на згадку про полеглого Героя та щирі слова співчуття і вдячності батькам за сина-патріота. Вічна пам’ять і легких хмаринок Славі! – сказала вона, завершуючи прощальне слово.

– Кожного дня війна забирає найкращих синів і доньок, – додала Валентина Сторожук. – Слава віддав своє життя за усіх нас. Рік тому ми проводжали в останню путь Василя Ковальчука. Чудові хлопці, вірні друзі. Сьогодні проводжаємо Славу. Доброго, світлого, зі щирою посмішкою. Важко знайти слова, щоб висловити співчуття вам, дорогі батьки, дяка і низький уклін вам за сина, якого віддали Батьківщині. Ми завжди пам’ятатимемо Славу. Герої не вмирають, вони живуть в наших серцях завжди.

Директор Гальжбіївського музею Галина Собко закликала не лише пам’ятати полеглих Героїв, а й усіма силами підтримувати воїнів, які сьогодні стоять на захисті Батьківщини:

– Дуже важко говорити, дуже багато трагічних дат. У серпні в різні роки загинули Олександр Перепелиця, Вячеслав Попелівський, згадували сьогодні Василя Ковальчука. Страшні, непоправні втрати… Вони були молоді, лише починали жити. Найважче сьогодні батькам, родині. Ніколи не заросте стежина до могил наших милих хлопчиків. Шануймо і наших воїнів, тих які воюють, допомагаймо, підтримуймо, їм це дуже потрібно. Царство Небесне тобі, В’ячеславе, і вічна пам’ять. Сил вам, дорогі рідні, пережити непоправну втрату. А Перемога буде, обов’язково буде за нами завдяки нашим мужнім Захисникам і Захисницям.

Після прощання людська ріка рушила до сільського кладовища. Триразовий салют і притиснутий до материнських грудей прапор… Три молоді, гарячі, запальні та енергійні серця навіки скувала яма пітьми. Але навіть крізь шар мертвої землі прориватиметься відблиск їхньої сили, мужності та відданості – синьо-жовтим кольором українського прапора. Над малою горою с.Білої майорітимуть три прапори, щоденно нагадуючи про самовідданий подвиг, незламність і міцність духу відважних захисників України – Олександра Перепелиці, Валентина Співака і новопредставленого перед Богом В’ячеслава Попелівського.

Ми щиро розділяємо з родиною весь біль гіркої та непоправної втрати. Андрію Олексійовичу, Людмило Юріївно, Дашо, дорогі рідні – ви не самі у своєму горі. Сьогодні воно стало спільним для всієї громади, для всієї України. Доземна вдячність вам за гідне виховання та велике серце вашого сина – справжнього сина українського народу, який у найтяжчу годину став на її захист. Легких хмаринок тобі, Славо, у Небесному Царстві. Наш довічний обов’язок — жити з вдячністю в серці за всі прийдешні дні під мирним небом України.

P.S. У СЕРЦІ – СВІЙ ВЛАСНИЙ ЦВИНТАР

Є миті, коли хочеться забутись. Кинути все, що вмієш, подобається, що дарує радість в роботі. Бо по той бік – безодня. Горе, якому немає виміру, і біль, що розриває не лише душу – нутро, пам’ять, реальність. Зараз перед очима два фото. Перше фото – осінь 2020-го. Юнак Слава Попелівський. Поруч – мама, перев’язує його святинею роду – вишитим рушником. Оберіг на життєву дорогу. Вона – з ніжністю і надією. Він – з усмішкою. Ще тоді, коли ми вірили: ця війна не дійде до кожного дому. Благословляли тоді хлопців на службу – з трепетом, із побажанням, аби їхня сила та знання не стали потрібними на війні. Тьотя Люда попросила зробити спільне фото – світлий кадр на сходах Будинку культури в Ямполі. Усмішки, які сьогодні ріжуть серце.

Друге фото – весна 2025-го. Слава повертається додому. Солдат. Водій-електрик радіовідділення взводу зв’язку. Йому – назавжди двадцять два. Назавжди. Бо ця дорога додому була надто довгою. Надто важкою. І надто неправильною та несправедливою. 8 місяців чекання… Жорстоко це визнавати, але в наш час – щастя бути поверненим із війни з почестями. Мати можливість переночувати вдома. Почути рідний запах стін. Навіть у труні. Це – лють без виходу. І коли свідомість стикається з цим усвідомленням, щось всередині – тріскає. Ніби шви на рані, що мала загоїтись… але ні. Розійшлись. Розійшлись від болю втрати. Втрати юності, сили, мрій. Втрати не когось абстрактного – а твого сусіда, друга твого брата, хлопця, що бігав під твоїм вікном. Хлопця, що мав ЖИТИ це життя.

Рік тому тебе, Славо, відпустили додому. Весна. Цвітуть садки. Підвечірок. Ти – дорослий, змужнілий, у тілі, у дусі. Зустріла на нашій Молодіжній. І так тоді захотілося обійняти. Просто – обійняти. У пам’яті – усе. Ваші дитячі ігри. Ті «ремонти» мопеда, ваші «страшилки» на телефоні, твоє улюблене продовгувате «Тарааааас», коли гукав малого гратися. Ти – непосидючий, милий неваляшка, з вічними ґулями на лобі… І вже тоді світлий, безневинний, порядний… Такі, як ти, – це доблесні обличчя нашої армії. Це захист/стіна України. Її завтрашній день. Який вбиває і відбирає росія. І коли вже нудить від усіх тих світових новин, планів, переговорів, позицій, мрій відбудов, корупційних схем, хабарів, радісних фоточок і вдавань маси в тилу, що війни не існує, що ми «втомилися від негативу», що «не говоримо в річницю про війну», – у кожному селі продовжують ховати таких от найкращих, простих і воістину ГІДНИХ синів і доньок України, які стали на її захист. На захист кожного з нас. І ми хоронимо. Щодня. По селах. По вулицях. Найкращих. Простих. Чесних. Гідних. Твоя смерть – це порожнеча, якої вже нічим не заповнити. Це німота, в якій навіть слова – зайві.

Славо, твоя душа – серед нас. Вона весняним вітром гуляє під вечір. Вона – в тиші, що падає на землю після дзвонів. Вона – в пам’яті кожного, хто тебе знав. І навіть тих, хто дізнається про тебе тільки зараз. Ми схиляємо голови. Ми – вдячні. Ми будемо робити все, щоб при зустрічі на небесах могли дивитися тобі в очі без сорому. Все, що в наших силах, аби виправдати твою жертву і бути гідними твого подвигу. Ти дав нам життя, і ми зробимо все, щоб твоє ім’я не згасло у наших серцях. Спочивай з миром, світлий воїне. Нехай Небесний Легіон обгорне тебе так, як колись – мамині обійми. Ми ніколи не забудемо тебе. Твоїм подвигом житимуть покоління, а наші діти знатимуть твоє ім’я, як символ відваги і сили.

Світлана Наконечна.