Ямпільщина попрощалася з Костянтином Кукілем, який віддав своє життя за Україну. Вічна пам’ять Герою! ОСТАННЮ УСМІШКУ Й ПОДИХ ВІДДАВ ЗА УКРАЇНУ… Пам’яті Кості Кукіля… Спустився тихий вечір на село, Роса холодна впала на поля… Громаду лиха звістка сколихнула, Війна убила Костю Кукіля. Одразу ти згадавсь мені, дитино, Біленьке личко, посмішка ясна… І жартував ти завжди безупинно — Знайдеш у клас, з тобою і весна. Не вірю, учню, в те, що я пишу, Тобі — слова прощальні серед ночі. Віночками рядки в’яжу, Солоні сльози заливають очі… Дитино мила, юний, молодий, Тобі б ще стільки жити і любити, Та кличуть журавлі за небокрай — У Господа тепер тобі служити. Герою милий, добрий, дорогий, Прости, що молодий такий загинув… Прости, що шлях життєвий – нелегкий, Віддав за нас і нашу Україну… @Ольга Вікаренко. Знову втрата… Знову велике горе увірвалося в життя Ямпільської громади. У символічний для Клембівки день — День вишиванки — село, яке так багато зробило для вшанування вишиванки, не змогло її одягнути, а вбралось у чорну жалобу… На 26-му році життя обірвалося серце її сина – Кукіля Костянтина Валерійовича. Ще одне молоде життя, знищене війною… Ридає й тужить клембівська земля за своїм дев’ятим сином, полеглим у боях за Україну. Кукіль Костянтин Валерійович, 2000 року народження, мешканець села Клембівка — нацгвардієць, головний сержант, командир гармати 1-го самохідного артилерійського взводу. Загинув 14 травня 2025 року поблизу населеного пункту Новоторецьке Покровського району Донецької області від рук російського агресора. Душа болить… Серце плаче кривавими сльозами… Ніч з 14 на 15 травня стала нестерпно важкою для клембівчан. Хтось ридав уголос, хтось мовчки ковтав сльози, хтось згадував, а хтось складав вірші про Костю Кукіля… Розум відмовлявся приймати правду. Костя і смерть — це несумісні речі… 16 травня Клембівка схилилася в скорботі. Люди розсипались жалобним коридором уздовж центральної дороги, зустрічаючи кортеж із тілом Героя. Він був довгим — десятки автомобілів супроводжували Захисника в останню путь. І серед цього мовчазного шляху — багато молоді, яка прийшла вшанувати пам’ять полеглого друга. Пониклі плечі, сльози на очах, і напис: «На щиті…» — на щиті було винесене життя Кості, життя Героя. Костянтин народився 23 березня 2000 року. У 2015 році закінчив базову середню освіту в Клембівській школі, після 10 класу вступив до Вінницького коледжу будівництва та архітектури КНУБА, де здобув фах «техніка-будівельника». Диплом молодшого спеціаліста отримав у 2020 році. Працювати за спеціальністю не довелося — 10 червня 2020 року був призваний на строкову службу, під час якої уклав контракт із Національною гвардією України. З перших днів повномасштабного вторгнення Росії — на передовій. 15 червня 2022 року отримав тяжке поранення. Після реабілітації повернувся до побратимів. І знову — на фронт. 14 травня 2025 року головний сержант – командир гармати 1 самохідного артилерійського дивізіону військової частини 3028 Західного ОТО Національної гвардії України Костянтин Кукіль загинув, виконуючи бойове завдання зі стримування ворога. Йому було лише 25… Скорботним дописом про свого учня поділилася вчителька Юлія Теслюк, яка опублікувала шкільне фото, де Костя сидить за партою: – На цьому фото Костик — ще школяр. Серйозний, уважний, у святковому костюмі, як годиться. Тоді ще ніхто не знав, що цей хлопчик виросте справжнім Героєм… Сьогодні він повертається додому. Йому було всього 25… До останнього подиху залишався таким, яким був у дитинстві — щирим, добрим, відповідальним. Він був душею класу. Його жарти, підтримка, усмішка — це пам’ятає кожен, хто його знав. Світла пам’ять, Костику. Ти — наш Герой. Ти — наша гордість і невимовний біль… 18 травня Ямпільська громада прощалася зі своїм мужнім Захисником. Чин поховання розпочався від рідного дому Костянтина Кукіля. Траурний мітинг відбувся на Алеї Пам’яті у центрі села. Зі сльозами на очах зі щирими словами співчуття, шани і подяки батькам звертались до батьків, рідних, усіх учасників громадянської панахиди ведучі Лариса Горобець і Тетяна Кукіль, Ямпільський міський голова Сергій Гаджук, староста Клембівського старостинського округу Валентина Зарічна-Бобошко, перша вчителька Валентина Вікторівна Колісник, класний керівник Юлія Іванівна Теслюк, однокласники, бойові побратими. Духовне звернення мав і отець Богдан (Хоптяний). — Ямпільщина продовжує сумний лік найтяжчих втрат. Іще ніколи прості цифри не здавалися такими страшними… Сьогодні ми прощаємося з сином, другом, товаришем — найкращою людиною на землі, – сказав у своєму прощальному слові Сергій Гаджук. – У 20 років він уже тримав у руках зброю. У той час, коли мав би працювати, влаштовувати своє життя, народжувати дітей. Костя любив життя, мав мрії, хотів багато встигнути — як і кожен із Захисників України, які віддали своє життя за рідну землю. Але клятий ворог забрав усі ті їх мрії і плани. Зараз ми стоїмо на площі перед Алеєю Пам’яті і можемо зазирнути у вічі наших Героїв. До них сьогодні приєднався й Костянтин. Разом вони будуть спостерігати за нашими діями, нашими справами, і ми маємо бути гідними їхнього подвигу й їхньої пожертви в ім’я життя. Ми маємо бути єдиними й непереможними перед ворогом. Так, ми стаємо на коліна — але лише перед тими, кого проводжаємо в останню путь, і тоді, коли просимо в Господа захистити всіх військових на фронті, аби ті живими повернулися додому. Дякуємо батькам за гідне виховання сина. Вся Ямпільська громада низько схиляє голови у скорботі й разом із родиною розділяє біль гіркої втрати. Ми вистоїмо завдяки таким Героям, як Костянтин Кукіль. Слава Україні! Плакала, виступаючи на мітингу, староста Валентина Зарічна-Бобошко: — Наша клембівська сім’я сьогодні зустрічала свого дев’ятого хлопчика… Минув майже рік з останнього похорону у старостаті. Ми з вдячністю несли в серцях пам’ять про наших Захисників. І от знову — непоправне горе. Така світла дитина… Цвіт нашої країни. Молодий, відважний, щирий патріот. Він дуже любив свою сім’ю, село, свою Україну. На нього рівнялася й поважала молодь, яка гідно зустріла Костю «на щиті». Було честю потиснути йому руку. А Костя завжди її простягав — особливо меншим… Важко підібрати слова, які б заспокоїли материнське серце. Своїм серцем прошу у Господа: захисти всіх наших синів і доньок на фронті. І цим же серцем — материнським — проклинаю всіх ворогів. В Україні Герої не вмирають! Вони вічно житимуть у вдячній пам’яті нащадків. Щирим і лаконічним був виступ заступника командира бригади “Червона калина” Юрія Павловського: — Від себе та від побратимів командування скажу: ми зазнали великої втрати — втратили нашого Костянтина. З самого початку повномасштабного вторгнення він брав участь у бойових діях. На жаль, був поранений, але, як справжній Герой — продовжив виконувати завдання до останнього подиху. Дякуємо всій громаді та побратимам — ви велика і міцна родина. Саме заради вас він боровся, заради того, щоби ми могли жити. Бог забирає найкращих. Кожен із них заслуговує на найбільшу шану — на нашу пам’ять. — Вірний син своєї землі… Завжди веселий, добрий, щирий, уважний і допитливий, з теплотою згадувала колишнього учня перша вчителька Валентина Колісник. – Завжди готовий прийти на допомогу. Він був чуйним, товариським, відповідальним хлопцем. Юнак лише починав жити, будувати своє майбутнє — але клятий ворог забрав усе. Важко говорити про Костю в минулому часі. Пригадую його шкільні роки —дзвінкий голос, пісні, енергію, що заряджала всіх довкола. Він був не просто учнем — був лідером, організатором, тим, хто об’єднував навколо себе однокласників. Сьогодні ми втратили не просто Воїна. Ми втратили частинку себе. Частинку молодості. Частинку майбутнього… Свою колегу підтримала у виступі класний керівник Костянтина Юлія Теслюк: — Говорити, коли серце стискається, коли важко дихати… Нашого Костика більше немає. Йому було всього 25. Але я пам’ятаю його зовсім іншим — коли вперше зайшов до класу з розпатланим чубом, радісними очима і сором’язливою усмішкою. Він ніколи не стояв осторонь, коли хтось потребував підтримки. Умів розвеселити однією реплікою, одним поглядом. У нього було особливе серце — добре, велике, світле. Він був душею компанії. Живим серцем нашого класу. Ми сміялися до сліз, сперечалися, мріяли про майбутнє… А коли почалася війна — він не ховався, не вагався. Знав, що має бути там, де найважче. Служив у бригаді НГУ “Червона калина”, захищаючи нашу землю — і загинув, як Герой. Гірко плакали однокласники полеглого Воїна, згадуючи добрий і щирий норов і давали клятву, завжди пам’ятати його подвиг заради життя в Україні: — Навряд чи від наших слів комусь стане легше. Бо це — невимовний біль і нестерпна лють. І ці емоції не зникнуть, а слова не зарадять. Але ми мусимо жити далі. Боротися — так, як це робив Костя, — за наше майбутнє. Костя мав би бути частиною цього майбутнього… Але його забрали. Ми пам’ятаємо й завжди пам’ятатимемо його — веселого, життєрадісного, щирого, який завжди підтримував і підбадьорював нас у найтяжчі моменти. Зараз — саме такий момент. Він назавжди залишиться з нами. У наших серцях, у наших спогадах. Пам’ять Костянтина Кукіля і всіх українських воїнів, що загинули на полі бою та від рук агресора, вшанували хвилиною мовчання. Усе село Клембівка — у жалобі. У скорботі — кожна хата, кожна вулиця. Важко підібрати слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної дитини… Та нехай світлий спомин про Костю стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться в серцях рідних, друзів, побратимів, усіх, хто знав, любив і шанував його. За ці кілька днів вічності й чорного чекання поховання Героя багато друзів, однокласників, односельців поділилися своїми спогадами, історіями та вшануваннями на честь Героя-захисника Кості Кукіля. Однокласник Михайло Теслюк створив відео з дитячих і юнацьких років. На світлинах — усміхнений та кумедний Костя, Костя у військовій формі та Костя-Герой, якого зустрічала й супроводжувала до рідного дому величезна колона автомобілів і мотоциклістів із прапорами України. Авто-мото родина гідно зустріла воїна й по-особливому ознаменувала сигналами його останнє повернення додому. Вірш-присвяту Кості також написав клембівський письменник Микола Сирітко: – Іще один Герой повернувся в село. Навічно… Герой своєї країни! Герой свого народу! Герой нашого села, нашої вулиці… Дев’ятий із Клембівки! Шостий — із кутка Млинівка-Козача Гора… З маленького закутка між колишньою фермою №3 та лікарнею-заправкою-гаражем. Усього якийсь кілометр! 30–40 дворів. У 90-х будувалися молоді сім’ї — гадалося: для щастя і добра. Але злий чорний демон смерті вирішив інакше… Костя — Костянтин Цвіли кульбабки край городу, В калюжці хлюпався горобчик, В холодну березневу погоду Знайшовся в мами другий хлопчик. Родився, ріс, у школі вчився, Може, й хуліганив по дрібницях, До мами ніжно так тулився, Та не тримався за спідницю. Побіля ферми бив футбола, Місив намул на ГЕСі бродом, Коли був час та добра воля — То пас корову за городом. Між соняхів катався з батьком, «КамАЗ» освоїв, також «Ладу», На мотоциклі їхав хвацько — Бо ж за кермом, а тато — ззаду… …Сумна трава, сумні дерева, Застигло сонце у високості, Усе довкруж — не так, як треба, Бо вже немає з нами Кості. Ворожі дрони б’ють безжально — Хоч молодий — зовсім дитина… Та катафалк везе печально Костьона, Костю, Костянтина… Вже не обійме батька й маму — Поліг у битві із Мордором. Весь люд стріча його квітками — Живим барвистим коридором. Нема вже сліз у мами Люди — Випроводжає кровинку-сина. Уздовж дороги — люди, люди… Село припало на коліна. Останню честь прийшли віддати Із Баланівки і Млинівки… Стоять зажурено солдати — І автоматів чорні цівки. Сумний народ, на серці — рана… Іде Козачою Горою. Лунає залп — остання шана За нас загиблому Герою… Уся громада низько схиляє голови в глибокій скорботі перед батьками та рідними загиблого. Ми поділяємо Ваше горе, сумуємо разом з вами… Нехай Господь допоможе вам пережити цю тяжку втрату. Це — непоправна втрата. Для родини. Для громади. Для України. Завмирає серце, коли жовто-блакитний прапор обіймає труну… Коли старі люди стають на коліна перед загиблим молодим Воїном… Коли лунають скорботні залпи почесної варти… Низький уклін Герою, якого забрали Небеса. Вічна пам’ять — відважному сину українського народу, мужньому, справжньому Патріоту України – Костянтину Кукілю.