Ямпільщина попрощалася з Героєм Миколою Пономарьовим

Останній шлях додому через рік невідомості… Пам’ять про відважного воїна Миколу Пономарьова, який віддав життя за Україну, житиме вічно. Його ім’я викарбуване в серцях тих, хто зібрався на траурній церемонії, щоб провести його в останню путь.

Пробач, матусю, – квітів не дарую – Лиш усмішку на фото на столі… Пробач, рідненька, я також сумую, Твій образ бачу з неба – у вікні… Мене навчила рідний край любити!.. Хіба ж моя, матусенько, вина, Що волю й незалежність боронити Покликала Вітчизна дорога?.. Пробач, рідненька: Сином – не Героєм – Хотіла б ти, щоб лише поруч був! Щоб посиділи за столом обоє… …Та я тебе уже не обійму… Граніт холодний, а щока гаряча І сльози дрібно котяться до ніг, І плине, плине рідним краєм кача, І на Твоїм волоссі – білий сніг… Надія Умриш.

Тиша огортає рідне село, і лише церковний передзвін розриває повітря, сповіщаючи про останню дорогу Героя. Здається, навіть небо плаче разом із людьми, що зібралися провести в останню путь того, хто віддав життя за Україну. На обличчях — сум і гордість: сум за втраченим сином, другом, побратимом і гордість за його відвагу та самопожертву.

Руки рідних ніжно торкаються холодної труни, ніби намагаючись ще раз відчути тепло брата та дядька, якого вже ніколи не повернути. У їх очах — біль, що не передати словами, але й гордість — бо зростили справжнього воїна, захисника рідної землі. Побратими стоять на колінах, притискаючи до грудей прапор, яким огорнуте тіло полеглого. Вони знають ціну свободи, і ця втрата не стане марною.

Воїни на щиті – це справжні Герої, які, залишивши мирне життя в Україні та за кордоном, повернулися на рідну землю, щоб стати на захист Батьківщини. Багато з них мали стабільну роботу, родини та спокійне майбутнє в інших країнах, як от Микола Вікторович Пономарьов із села Гальжбіївки, якого війна застала у Чехії. Але поклик Батьківщини виявився сильнішим. Він, як і багато тисяч свідомих українців, не міг стояти осторонь, коли країна потерпала від агресії, тому сміливо обрав шлях боротьби, показавши всьому світу приклад відданості та мужності.

Такі воїни, як Микола Пономарьов, – символ незламного духу та патріотизму, готові віддати найдорожче за свободу України. На фронті вони стали пліч-о-пліч із побратимами, розділяючи всі труднощі війни. Їхній досвід життя за кордоном не послабив любові до рідної землі — навпаки, він лише зміцнив усвідомлення того, що мир і свобода не є гарантованими цінностями. Вони пройшли крізь вогонь боїв, демонструючи виняткову силу духу та волю до перемоги.

Приклад Миколи Пономарьова говорить про те, що любов до Батьківщини не знає кордонів, і навіть на чужині серце завжди прагне до рідної землі.

Життєвий шлях Героя

Командир 1-го механізованого відділення – командир машини 1-го механізованого взводу 6-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону старший сержант Микола Вікторович Пономарьов був призваний на військову службу за мобілізацією 21 жовтня 2022 року. Загинув військовий 17 лютого 2024 року внаслідок обстрілу від отриманих травм у районі населеного пункту Авдіївка Донецької області. Будучи вірним військовій присязі на вірність українському народу, він мужньо виконував військовий обов’язок, боровся за Україну, її свободу та незалежність. Лише через рік тіло Героя було повернуто для поховання відповідно до порядку передачі та репатріації тіл загиблих.

Після закінчення 11 класів Гальжбіївської школи Микола Пономарьов не вступав до вишів, а пішов на строкову службу до лав ЗСУ. Там був механіком-водієм, старшим сержантом, командиром БМП. Після армії працював у місцевому господарстві, виконував різні роботи, а також пробував себе в охоронній сфері. Проживав біля матері Валентини Федорівни, займався городництвом, а згодом час від часу їздив на заробітки до Польщі та Чехії. Війна застала його в Чехії. Коли всі виїжджали з України, він усіма дорогами повертався до рідної землі.

Вже 3 березня 2022 року Микола Вікторович був під Ямпільським військкоматом. Спершу служив у роті охорони 2-го відділу Могилів-Подільського РТЦК та СП. Навесні 2023 року був відряджений до Президентської бригади. Згодом його батальйон відправили на оборону Авдіївки. Восени того ж року отримав поранення і вперше за весь час служби мав відпустку для відновлення. Після цього знову повернувся до своїх побратимів на позиції біля Авдіївки. За день до того, як їх мали відводити з позиції, Микола Пономарьов отримав важке поранення. Побратими перенесли його у підвал пожежної частини, де були медики. Коли повернулись, він уже був неживий… Понад рік військовий рахувався у списках безвісти зниклих.

15 березня тіло Миколи Вікторовича Пономарьова дісталося рідної Ямпільщини. Села Ямпільської громади гідно зустріли воїна «на щиті», який повертався до рідної домівки.

17 березня в Гальжбіївці відбулося прощання з Героєм. До рідного дому прийшли багато друзів, знайомих та товаришів загиблого. Гальжбіївський старостинський округ схилив голови перед відважним воїном. Громада не тільки оплакувала Героя, але й вшановувала його відданість та незламність. Жертва воїна не буде забута, а пам’ять про нього житиме в серцях кожного українця.

– Коля… Наш Коля… Пишу цей пост і не можу в це повірити, а, можливо, просто не хочу… Ти був найкращим сином для мами. Найкращим братом для рідних та для мого тата. Найкращим хрещеним для Катюші. І найкращим дядьком, співрозмовником та другом для мене… Добрий, щирий, позитивний, дружелюбний, сповнений енергії та планів на життя — таким тебе ми будемо пам’ятати. Боляче від того, що клята війна забирає найкращих… Ми завжди будемо тебе пам’ятати, адже таких людей, як ти, забути неможливо…, – йдеться у дописі племінниці Валерії Кішик.

На Алеї Героїв біля Гальжбіївської філії ЯМЦКД відбувся траурний мітинг. Слово до громади та родини мали староста Андрій Лаврук, секретар Ямпільської міської ради Вадим Семенюк, перша вчителька Надія Барладян.

– Найстрашніше у світі – це війна. Не злічити страшного, невимовного горя в тих сім’ях, до яких прилетіла чорна звістка про загибель чоловіка, батька, сина, брата, друга… Сьогодні ми віддаємо шану пам’яті Миколі Пономарьову, нашому Герою, який навіки повернувся до рідного дому. Він був щирим, доброзичливим, працелюбним, відкритим у спілкуванні, завжди готовим підтримати та прийти на допомогу. Понад усе любив свою родину, рідний край, українську землю. Ніколи не цурався будь-якої роботи та не боявся труднощів. Мріяв про Перемогу і наближав її з усіх сил. Саме таким Микола Вікторович Пономарьов залишиться у нашій пам’яті. Дуже боляче усвідомлювати, що його життя так рано обірвалося. Та смерть не зможе зруйнувати те, що залишив після себе наш Герой – добрі справи та світлу пам’ять про себе. Обірвалося молоде життя справжнього патріота, воїна, який сумлінно виконував свій громадянський і військовий обов’язок. Ставши на захист своєї Батьківщини, своєї родини зі щитом, але повернувся «на щиті», – сказали ведучі траурного мітингу Людмила Пухова та Галина Собко.

Відкрив траурний захід староста Гальжбіївського старостинського округу Андрій Лаврук: – Пекучий біль торкнувся чорним крилом нашої громади. Жорстока війна продовжує забирати життя відважних українських воїнів, які стали на захист рідної землі від ворога. Ще одне ім’я Героя – Миколи Вікторовича Пономарьова, воїна, який залишився вірним Україні до останнього свого подиху, буде викарбувано у нашій пам’яті. Микола народився 24 липня 1977 року в с.Гальжбіївці. У рідному селі закінчив школу. Служив строкову службу в українській армії. З 2022 року військовий воював на Донецькому напрямку, де отримав поранення і лікувався у шпиталях. Нагороджений за бойові заслуги медаллю «За відвагу». Микола ніколи не був байдужим до долі своїх земляків, був чуйним, вірним та надійним товаришем, турботливим сином і надійним братом. Щирі співчуття родині, нехай його душа знайде вічний спокій, – сказав Андрій Юрійович та оголосив хвилину мовчання.

Секретар Ямпільської міської ради Вадим Семенюк висловив родині найщиріші слова співчуття від Ямпільської міської ради: – Микола народився, жив, працював на території Ямпільської територіальної громади. Мав свої мрії та плани. Однак клята війна та агресор внесли свої зміни у його життя та життя українців. Проте Микола як справжній патріот взяв до рук зброю і пішов відвойовувати захоплені території, нашу суверенність та цілісність. Він боровся за майбутнє України, життя в тилу, доступність навчання і дозвілля дітей… Нехай світла пам’ять про захисника назавжди залишиться у наших серцях. Нам жити і пам’ятати імена та подвиги всіх Героїв. Нехай Господь прийме Миколу Вікторовича до Царства Небесного. Слава Україні, – сказав Вадим Семенюк.

Із теплотою згадала про свого учня на мітингу і перша вчителька Надія Барладян: – Ми проводжаємо у вічний світ нашого Героя – нашого Миколу… До останнього всі мали надію, що він повернеться додому, до матері, яка сподівалася на диво і чекала його живим. Та не судилося. Ще зі школи пам’ятаю Миколу як доброго, щирого, товариського юнака. Надзвичайно важко говорити про свого колишнього учня в минулому часі. У моїй пам’яті він назавжди залишиться маленьким, білявим, охайним хлопчиком у шкільній формі з біленьким комірцем. Він постійно хотів щось майструвати своїми руками, рухатися, комусь допомагати. Ми класом створювали літопис про учасників Великої Вітчизняної війни, і Микола приніс фото свого дідуся. Згадується особлива гордість в його очах, коли він знав, що його дідусь – Герой. І ось через роки наш Коля теж – Герой. Ми будемо пам’ятати хороброго воїна, який віддав життя заради миру, свободи, нашої України. Легких хмаринок тобі, дитино… Вдячність родині за виховання сина Героя-захисника, – сказала перша вчителька.

Прощання з Героєм на кладовищі було сповнене гіркоти й невимовного болю. Мовчки схилилися прапори, а вітер торкався облич присутніх, ніби хотів витерти сльози. Під звуки військового салюту небо, здається, розкололося навпіл — кожен постріл відгукувався в серцях важким відлунням втрати.

Прапор із синьо-жовтими кольорами повільно й обережно склали, передаючи його рідним Героя — як символ честі та вдячності за вірного сина України.

Молитва лунає над могилою, підносячись у небо, ніби просить спокою для душі воїна. Люди хрестяться, схиляють голови й дякують герою за те, що віддав своє життя за мир на рідній землі. Його ім’я назавжди закарбоване в пам’яті народу, а дух житиме в кожному з нас — як символ незламності й любові до України.

Герої не вмирають — вони живуть у наших серцях, у спогадах і молитвах, у кожному дні, здобутому їхньою кров’ю. Ім’я Миколи Пономарьова звучатиме у вітрах полів і шелесті лісів, як нагадування про тих, хто став на захист Батьківщини. Пам’ятаймо тих, хто віддав своє життя за нашу свободу. Не забуваймо їхні імена, їхню мужність і самопожертву. Кожен із нас має берегти пам’ять про героїв, підтримувати родини полеглих і продовжувати боротьбу за те, за що вони віддали найдорожче. Єднаймося заради перемоги — заради тих, хто вже ніколи не повернеться додому. Герої не вмирають, доки ми пам’ятаємо про них.