Скільки років цьому символьному млиновому каменю, скільки рук ярошан торкалися його плескатих округлих боків, скільком родинам наших односельців він подарував живлющо-цілющий смак щойно випеченого хліба, скількох  зігрів радістю  – біло-теплим потоком життєдайного млива в годину скрути? А нині він дрімає в траві  на закруті дороги, немов чекає нашого виваженого бачення   нового місцерозташування, як відгомін споконвічної  винахідливості і трудності сільського вікування, як круговерть,  як веремія, як завжденність нашого  існування, як вічний життєкруг села.

Розтаємничемо  за спогадами Миколи Івановича Гладиря  та переказами його батька – коваля Івана Григоровича хоч деякі історичні віхи  горішньої (верхняка) частини жорна Ярошівського  млина, де  долішня (спідник) – то пошуки чекають нас.

В  19 столітті (загубилася повна дата в історичній імлі) отам, по вулиці Котляревського, де нині  вперто тримається  землі, вдивляючись у небо  водонапірна вежа (вже котрий десяток років без води) вгніздився  вітряний млин, що на початку 20 століття обріс паровим двигуном (зорова пам’ять Івана Григоровича Гладиря закарбувала напис на великій металевій рамі, що тримали вилку з жорнами – «Єкатеринослав» (нині Дніпро). Саме це українське місто в  тодішній російській імперії, за дослідженням істориків в 19-20 століттях   мало найсучасніші млини, найбільш розвинену борошномельну промисловість, при чому її  поступом переймалися німецькі та австрійські підприємці (Тіссен, Фаст, брати Тевси, династія Гезе), спочатку використовуючи  британське та французьке обладнання, а згодом налагодили  місцеве виробництво механізмів та пристроїв для млинозаводів, проводили спеціальні курси, де навчалися майбутні млинарі. За твердження дослідників, на початку 20 століття борошно з Катеринославських млинів неодноразово відзначалося золотою медаллю за якість та смакові властивості на Всесвітніх  виставках.

Отже,  найімовірніше, заможна Ярошівська родина придбала  млинопристрої катеринославського виробництва, серед них  верхньоприводні жорна з високотвердими кругляками (тепер хлібопекарі наголошують: «кам’яні механізми працюють у природному режимі, без перегріву, що дозволяє зберегти всі корисні речовини цільного зерна, включаючи клітковину, мінерали та антиоксиданти, а на  вальцевих млинах металева поверхня  поступово стирається, що може призводити до мікроскопічного потрапляння металевих частинок у борошно, високі оберти призводить до сильного нагрівання зерна під час помелу, руйнуючи ферменти, вітаміни групи B та жирні кислоти»).

Згодом  господаровиті люди (якби архіви все фіксували, то може б ми про їх знали)   встановили паровий двигун, щоб не залежати від наявності вітру, звели чималу кузню поблизу млина для якнайшвидшого ремонту  та обслуговування  механізмів (мелючі поверхні млинових каменів, вкриті жолобками, різальні крайки яких  поступово притуплються, тому їх періодично кували розжареними  спеціальними молотками із зарубинками; залізні ободи кругляків, клепана рама, гвинти, вали, порплиця теж тріскалися і потребували обслуги).

Співав верхній камінь або ж верхняк мелодію кружання (за потребою  його важелем  підіймали задля клепання і  чищення), а чотири  чоловіки в бункер дерев’яний засипали і  пильнували,  щоб  безперервним   струмочком сипалося  брунатне-золотаве збіжжя в кіш, бо загаєшся і «горітимуть» від тертя гиряки (майже попівтонни кожен).  До речі, дослідники наголошують, що верхняк був дещо товщим та важчим від спідника, а стирався частіше, бо швидко  обертався на відміну від нижнього кругляка. Шпарко мотався мірошник,  так як  мав пантрувати і зазор між  крем’яками, і силу пари, що крутить вал, і добротність зерна, і гатунок білого найціннішого поживку сільського. Ярошани старшого покоління згадують  меткого  на розум, додільність та впертість  мірошника Якова Тимофійовича Шубу (1893-1960 роки, батько Андрія Яковича Шуби, нині правнук Олександр на його  дворищі проживає), котрого запрошували навіть на далекі  села лагодити млинове устаткування. Прикметно, що брови і вуса Якова ніхто  не бачив вборошненими, як в інших млинарів, очевидно дзигою крутився, то біле мливо не встигало  осідати на мельника; дивувався цьому  вмінню  Іван Григорович Гладир, який полишив не одну загадку для ковалів своїм нуртуванням побіля вогню, десятки років  в кузні поблизу млина киплячий  метал приборкуючи. Перечити мірошнику  майже не вдавалося, він днями й ночами міг дошукуватися,  чому не пишні висівки,  як грубий помел зробити дрібнішим, перемикаючи  швидкість кружання обертового каменю, змінюючи силу потоків збіжжя. Згодом  коваль та млинар разом морочилися, припасовуючи щойнопридбаний колгоспом на заміну паровику, двигун «Нефтяник» (гурчав, смикався, трахкотів та чадів нафтою сливе на всеньке село). Щоденно Іван Григорович прибігав вранці, щоб  заздалегідь «розгарчати» того звіра і упокореного підпускати до млина та кузні. Однак Яків Тимофійович  бурчав, перекрикуючи шаленого: «Сьогодні знову сажове борошно буде, а ми поглухнем». Добувся,  за декілька місяців  трактор Універсал приписався зі своїм двигуном до кузні та млина, а згодом вже ХТЗ (силою 30 коней запускав устаткування). Не встигли звикнути до обнов, як знову експеримент –  генератор  в середині 50-х років  минулого століття господарство придбало, що і воду качав, і млин з кузнею підганяв (наново Іван з Яковом приладнали). А ще Яків був володарем магічного   плаща – довгий та цупкий гучно перемовлявся з вітром, немов рипів крилами вітряка,   був надійним простирадлом і ковдрою водночас, рятуючи від багна і мокви господаря  в будь-якій калюжі після тривалого чаркування. 

В 60-х роках об’єкти демонтували, борошномельні кругляки перевезли в тракторну бригаду разом з кузнею, а далі з роками долішній поволі  приблукав на згин вулиці Котляревського, мабуть таки рухається в центр села, де ми маємо знайти йому чільне місце, як історичному надбанню наших Прадідів і передати правнукам, як символ правічності життя.

Нині історичну знахідку перевезено в центр села в Ярошівський екогай, виготовлено відповідну інформаційну табличку, яку встановить правнук Шуби Якова Тимофійовича – Олександр (проживає на обійсті прадіда).

Кругляк, гиряк, крем’як,  верхняк, спідник –  назви млинового каменя.

Щиро завдячую за неймовірні спогади Миколі Івановичу Гладирю, Зої Андріївні Кочерзі, Олександру Івановичу Пришпитливому.

Тамара Кір’ян, староста Пирогівського старостинського округу

« повернутися