«Я вчуся жити знову. І не сама»

Коли ми втратили чоловіка та батька, світ наче зупинився. Діти не розуміли, чому тато не повернеться, і я шукала слова, які могли б пояснити незрозуміле. У такі моменти, коли ти маєш бути опорою для своєї сім’ї, але сама ледве тримаєшся, біль стає особливо нестерпним. Ми переживали глибоке горе, але навіть у найскладніші часи, коли здавалося, що тиша в домі заглушає все, знайшлася допомога.

Я не очікувала, що хтось помітить наш тихий біль. Але про нас згадали. Звернулися з громади, запитали: «Чим ми можемо допомогти?». Це був перший промінь надії, перший знак, що ми не самотні у своїй біді. Відчуття, що нас не забули, дало сили рухатися далі. Це був важливий крок до того, щоб знову почати жити.

Зараз я вчуся говорити про нашу втрату спокійніше, приймати допомогу і розуміти, що просити про підтримку – це не слабкість, а вияв мужності. Раніше мені здавалося, що я повинна справлятися з усім сама, бути найсильнішою. Але тепер я усвідомила: справжня підтримка – це не жалість, це розуміння того, що ти не залишений наодинці зі своїм горем. Це про те, що є люди, які готові простягнути руку допомоги.

У Петриківській громаді ми знайшли не просто матеріальну чи моральну допомогу. Ми знайшли людей, поруч з якими можна вільно дихати, планувати майбутнє і будувати нове життя. Ця підтримка допомогла нам адаптуватися до нової реальності, знайти сили для себе та дітей. Відчуття спільноти та турботи стало для нас найціннішим.

Це, мабуть, найбільша підтримка – коли поруч є ті, хто пам’ятає, хто розуміє твій біль і допомагає не просто вижити, а повноцінно жити далі, будуючи нові плани та знаходячи радість у простих речах. Це допомогло нам усвідомити, що навіть після найважчих випробувань життя продовжується, і ми можемо знайти сили для щастя.