«Я жартувала, що за ці дні, мабуть, використала все своє везіння на роки вперед»: розповідь переселенки. Історія четверта.

24 лютого змінило життя мільйонів українців. Хтось прокинувся від вибухів, хтось встиг поцілувати рідних перед від’їздом, а хтось не встиг. Війна змусила людей залишати домівки, втрачати звичне життя та починати все з нуля в нових містах.

Щоб зберегти голоси переселенців, записали історії жінок, які погодилися поділитися своїм досвідом. Спогади передали до міста-побратима Бат, де вони прозвучали в ефірі місцевого радіо у перекладі англійською мовою.

Ми також публікуємо цикл історій тих, хто пройшов крізь страх і невідомість, втратив усе, але продовжує жити, боротися, знаходити сили рухатися вперед. Ми розповідаємо їх, щоб пам’ятати, через що пройшли наші люди, і вкотре нагадати: Україна – це її люди. Незламні. Мужні. Наші.

Історія четверта. Заключна.

Все почалося 24 лютого о п’ятій ранку, коли мама зайшла зі словами: «Почалася війна». Перші дні я пам’ятаю уривками. Нічого не зрозумівши, зателефонувала найкращій подрузі – це була дуже коротка, але така потрібна розмова. Пам’ятаю, як батько вибіг з дому і зник на п’ять годин – він стояв у черзі за паливом і купував продукти. І ті фото порожніх полиць… ще більш порожніх, ніж під час COVID-19.

Люди у стані шоку на автоматі продовжують робити звичні справи. Так і моя мама пішла на вулицю гуляти з братом у візочку. Я пам’ятаю, як щось бахкало у місті, поки вона ходила колами навколо будинку, а я, не відриваючись, дивилася на неї у вікно.

Брату був лише рік, а мені щойно виповнилося 18. Пам’ятаю, як ми сиділи у ванні, поки мама тривожно ходила квартирою, збираючи речі. А потім у наш район зайшла російська бронемашина, і ми вирішили їхати. Спочатку – на два тижні. Я складала у сумку срібло, техніку, трохи одягу… Що потрібно брати, коли війна?

Перші два місяці в новому місті я майже не виходила з квартири. Постійно читала новини, чекала повідомлень від хлопця. Він пішов у ТрО. Якось він зник на дві доби. Потім з’ясувалося, що під час бою з диверсійно-розвідувальними угрупованнями куля влучила в його бронежилет. Через кілька місяців він подарує мені той патрон… У госпіталі пробув лише тиждень із контузійною травмою спини.

Минуло два роки. Я повернулася до Харкова. Була щаслива. Мене не бентежили ні атаки, ні літаки, ні ракети. Аж поки КАБ не влучив у супермаркет за 500 метрів від мого будинку – через кілька годин після того, як я там була. Наступного дня ракета вдарила по моєму університету імені Каразіна. У три наступні дні – по Харківському Держпрому, станції метро та будинку, які я відвідувала напередодні.

Доля наче кричала мені, що потрібно їхати. А я жартувала, що за ці дні використала все своє везіння на роки вперед. Зрештою, повернулася. До міста, де живе моя сім’я. Але щоразу, коли називаю його «домом», відчуваю провину…

Валерія, 21 рік, Харків.

Історія третя: https://bit.ly/4i4aDhc