«Я хустку чорну зняла. Сказала собі: «Ні, він живий»

Повну історію Володимира Макухи, його матері, яка чекає сина та вірить, що з ним все добре – читайте на сайті Місцевих медіа 🔗 https://bit.ly/4jR1KIi

💬 Лідія Іванівна сидить на краєчку стільця. Її пальці нервово тремтять, перебирають щось невидиме. Наче щось повсякчас шукають. В очах – безмежна втома і біль, що закам’янів на обличчі, мов слід від незагоєної рани.

Її молодший син, Володимир Макуха, доброволець, уже кілька місяців вважається зниклим безвісти. Кожен телефонний дзвінок, кожен стукіт у двері розбурхує у серці жінки болісний щем та безмежний страх, але натомість вони й залишають місце надії…

– 19 грудня його забрали. Після п’ятої години вечора приїхав військовий – я навіть записала його прізвище… Обіцяв, що буде навчання: півтора місяця, як належить, мінімум 30 днів… Вова сам дзвонив, усе розповідав. Йому ще казали: «Ти розумієш, куди ти йдеш? Всі назад хочуть, а ти сам просишся…» А він: «Не можу, мама мені передачі носить, а я тут сиджу. Я маю щось у цьому житті показати».

– Перед відправкою на позицію він стояв біля машини – розгублений, наляканий, але внутрішньо вже готовий. І мені тоді сказав: «Мамо, я так хочу жити. Мені страшно». А я: «Синочку, ти маєш право відмовитися. В тебе тільки 18-й день там…». А він відповів: «Не можу, мамо. Я не можу відмовитися».