…Коли було страшно – коли навколо нас дзвеніли вікна та розсипалась на тисячі шматочків звична реальність – ми були ніжними, добрими, хоробрими, ми були справжніми, ми підтримували один одного, пошепки бажали тепла і безпеки.

Ми відокремлювали найважливіше від усіх уламків та дріб’язковостей – любов, доброту, співчуття.
Ділили власні сили навпіл, віддавали тим, кому треба більше, дарували посмішки і обійми.

47 днів війни принесли комусь відчуття безпеки, комусь – звичку, комусь – очевидно, забагато вільного часу, комусь – трохи вседозволеності, комусь – великі переживання за рейтинги.

Хтось почав знаходити час писати критичні, їдкі коментарі під 10 постами. Звідки береться цей час?

Хтось повернувся до звичного хейту всього навколо.

Хтось до порівнянь себе з усіма, хтось до забутої вже «диванної експертності», як треба робити іншим тут, у Києві, Харкові, Сумах, як писати про це, як фотографувати, як роздавати гуманітарку.

«Не те написали», «не все написали», «не так написали», «не так зробили».

Хтось навіть знову запустив фабрику ботів. Знайшли, куди використати зараз гроші!

Політика у Верховній Раді почалася вже наприкінці другого тижня війни.

Знову кулуарні ігри, підніжки один одному, знову кабінетні «великі» війни, істерики, залізання в якісь фото та новини.

Це просто обурливо – бачити, як політика когось з’їдає в такий час.

Якщо війна, бомби, страх за власне життя та за життя близьких – вас не змінило, то і не змінить, мабуть, вже ніщо і ніколи.

Брати у цьому участь я не буду.
Це огидно.

І закликаю вас всіх, колег, друзів, просто читачів – зупинитися, і не повертатися до довоєнних чвар.

Рано ще.
Та і ніколи не хочу повертатися.

Не хочу на це у своєму житті витрачати більше ні хвилини.

текст Альона Шкрум, народна депутатка України