Є звістки, які ламають не лише одну родину — вони проходять крізь серце всієї громади, залишаючи по собі важку, майже нестерпну тишу.
Саливонки зустріли свого Героя не так, як мали б. Не з усмішкою, не з обіймами, не з довгоочікуваним «ти вдома». А з болем, від якого стискається серце, і сльозами, яких не соромилися навіть найсильніші.
Григоренко Володимир Васильович, позивний «Марк», повернувся на рідну землю, яку боронив до останнього. Але повернувся у скорботі, що чорним крилом накрила матір, дружину, сестру, рідних, побратимів і всю громаду.
Немає слів, які могли б полегшити цей біль для мами. Для матері немає страшнішого випробування, ніж проводжати у вічність власну дитину. Дивитися на портрет сина, торкатися холодного дерева домовини й усвідомлювати, що більше не почуєш його голосу, не дочекаєшся дзвінка, не обіймеш.
Нестерпно важко сьогодні дружині. Вони лише починали своє спільне життя, будували плани, мріяли, чекали щасливих років попереду. А тепер у руках — лише спогади, світлини, обручка і маленький син, який зростатиме з історією про сильного, мужнього тата.
Болить сестрі. Болить усім рідним, для яких Володимир був не просто частиною родини — він був опорою, теплом, людиною, до якої завжди тягнулися.
Схилили голови побратими. Ті, хто знав його не за офіційними званнями й посадами, а за характером, відвагою, готовністю бути поруч у найважчі миті. Для них він назавжди залишиться «Марком» — надійним, сильним, своїм.
І важко громаді. Нестерпно важко ховати тих, хто мав би жити. Тих, хто мав повертатися додому, вести за руку своїх дітей, обіймати матерів, зустрічати світанки на мирній землі.
Сьогодні вся громада у скорботі проводжає Володимира в останню путь.
З молитвою. Зі сльозами. З невимовним болем.
Світла пам’ять Герою.
Вічна шана і вдячність за його подвиг.
І вічний біль у серцях тих, хто любив і любитиме його завжди.