До Всеукраїнської акції пам’яті “Сонях”. Іван Ставіла (1999р. – 2024р.): “Лист, який ти ніколи не прочитаєш…”

“Ваню, я пам’ятаю наш початок. Одне коротке слово в моїй стрічці Facebook: “Привіт!” Теплий погляд на аватарці, усмішка, яка могла розтопити навіть льодовик. Я тоді не відповіла. Не знаю чому… мабуть, ми ще не були готові зустрітися.

Через пів року я наважилася написати у відповідь. І з того моменту наші розмови потекли, як тиха річка, що знаходить свій шлях навіть крізь каміння.

Ми ділилися спогадами, які пахнули хлібом з дитинства, і мріями, що світилися, мов вечірні вогні у далекому місті. А потім ти сказав: “Давай зустрінемось”.

Я пам’ятаю той день, ніби все було учора… Серце билося так, що, здавалося, його почують перехожі, яким не було часу зупинитись і побачити, як світ навколо стає іншим. І коли я побачила тебе, час зупинився. Ти обійняв мене так, ніби тримав у руках щось дуже крихке й безцінне.

Ти прийняв моїх доньок — Вероніку і Маргариту — так, ніби знав їх усе життя. Жодних вагань, жодного страху. Твоя турбота була, як м’яка ковдра в холодну ніч. Ти ділився з нами підтримкою, порадою, ніжним поглядом і усмішкою, якої не було ні в кого.

Ти служив в АТО. Я чекала. Ми чекали. А коли повернувся — ми отримали найбільший подарунок – наш маленький хлопчик Арсен. Твій «пупсик». Я бачила, як світилися твої очі, коли ти тримав його. У твоїх руках він був у безпеці — це відчували всі, навіть він сам, ще зовсім крихітний.

А потім 2022-й. Війна ввірвалася, як буря, і розметала все, що ми будували, що любили, про що мріяли.

Я з дітьми їхала за кордон. Ти проводжав нас до автобуса, твій дотик пахнув димом і кавою. Ти обіймав так, ніби хотів запам’ятати форму кожної моєї кісточки, тепло моєї шкіри.

А через місяць ти пішов добровольцем до лав ЗСУ. Ми жили в очікуванні коротких повідомлень. Вісім місяців тиші, розрізаної твоїм: «Добрий ранок, зай. У мене все добре. Як ви?» Кожна літера — як доказ, що він там. Що він живий. Ці слова були моїм киснем.

7 липня. «Дуже хочу до вас і до сина», — написав ти. А потім: «Бог добрий, все буде добре. Я вас дуже сильно люблю. Я вже їду на позицію».

Ваню, чи знаєш ти як у мене вперше тремтіли руки, коли я читала це повідомлення? Мені стало холодно, наче за вікном раптом настала зима. Десь у глибині душі я відчула тоді, що тільки ці слова залишаться зі мною назавжди.

Тепер я живу, Ваню, за тебе і за себе для дітей, для нашої любові, що сильніша за війну і смерть. Я знаю — ми зустрінемось. І цього разу я тебе не відпущу.”

Записала Наталія Балан зі слів дружини Ірини Ставіли.

Селище Глибока, 2025 рік.

« повернутися