«Із нашої родини воює шестеро чоловіків…» — історії з фронту 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада 🇺🇦

До повномасштабної війни Руслан, позивний Док, займався будівництвом у Львові. Його професійні навички дозволяли будувати будинки з нуля, забезпечуючи стабільний дохід. Однак, з перших днів російського вторгнення, чоловік усвідомив необхідність захисту країни і без вагань звернувся до військкомату. На той час мобілізували переважно новобранців із бойовим досвідом, тому майстру-будівельнику довелося чекати. Руслан приєднався до лав Збройних Сил України лише в листопаді 2023 року, у віці 42 років. Після проходження навчання у навчальному центрі, він став бійцем 1-го гірсько-штурмового батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Його звання – молодший сержант, а посада – бойовий медик.

– Тактичну медицину я пройшов у навчальному центрі. Це були справді якісні курси, – ділиться спогадами Руслан. – Нас навчали інструктори, які мали бойовий досвід, але через поранення не могли продовжувати службу в зоні бойових дій. Тому навчання було максимально реалістичним, а не суто теоретичним. І не кожен курсант його успішно завершив…

Роль бойового медика передбачає перебування або безпосередньо на «нулі», або дуже близько до лінії фронту. Це необхідно для надання першої домедичної допомоги піхотинцям у найкоротші терміни – зупинки кровотечі та стабілізації стану до моменту евакуації до кваліфікованих лікарів.

– Був випадок, коли ворожий FPV-дрон поранив нашого товариша в плече та ногу. Дрон залетів у його «нору» в посадці. Відстань до позицій росіян становила всього близько 600 метрів, це дуже близько. Ми несли пораненого на ношах до точки евакуації понад кілометр, починаючи прямо з «нуля». Спочатку двоє бійців несли його по траншеї, потім нас змінила інша четвірка. Уже сутеніло, а між посадками був відкритий простір метрів 200, де росіяни часто вели мінометний, артилерійський або дроновий вогонь. Я думав, що вони нас бачили, але вогонь не відкрили. Чому? Я віруюча людина, молився, щоб вдалося безпечно доправити пораненого. Можливо, хтось вважає, що нам просто пощастило, але я переконаний, що це була вища допомога. Нам вдалося безпечно евакуювати товариша, зараз із ним усе гаразд.

Вдома на Руслана чекають дружина та дві доньки. Його син, наслідуючи приклад батька, також служить у ЗСУ, хоча й в іншій бригаді.

– Він зараз на Донеччині, ми підтримуємо зв’язок, коли є можливість. З моїх родичів, окрім сина, воюють і інші чоловіки – мій зять (чоловік доньки), двоюрідний брат, племінник… Загалом, із нашої родини на війні в різних підрозділах ЗСУ служать шестеро чоловіків. На жаль, один із них, двоюрідний брат дружини, нещодавно зник безвісти… Те, що син також воює, звісно, впливає на мою службу, адже кожен батько переживає за свою дитину. Але я людина віруюча, тому вірю, що все буде добре…