Іноді найсильніші слова – мовчання поруч із тим, хто плаче…
Станом на 2025 рік, близько 320 військових капеланів різних конфесій несуть офіційну службу у Збройних Силах України та інших військових структурах. Це при загальній потребі у 900 фахівців. Військові капелани стали штатними військовослужбовцями — офіцерами, що проходять службу в лавах Сил оборони. Військове капеланство — це особливе служіння Церкви, спрямоване на духовну опіку військовослужбовців, ветеранів, їхніх родин та всіх, хто залучений до оборони держави. Капелан — це не просто «священник у формі», а пастир, який несе Слово Боже туди, де звучать вибухи, де люди щодня стикаються зі смертю, тривогою, болем і розгубленістю. Він стає для військових не лише духовним наставником, але й братом, співчуваючим другом, порадником у важкі хвилини.

Історія отця Івана Бундзяка — приклад такого покликання. Його народження 7 січня 1991 року, на Святвечір, на Закарпатті, було символічно відзначене лікарем як народження «піпа». З 12 років Іван почав активно долучатися до церковного життя, а після школи, попри відмінні результати ЗНО, обрав шлях священника. У 2008 році вступив до Ужгородської греко-католицької духовної академії, яку закінчив у 2016 році. Два роки служив дияконом, а останні сім років — священником.

За час повномасштабного вторгнення отець Іван служив капеланом у лікарні, надаючи духовну допомогу пораненим. Спочатку він прагнув підтримати воїнів, але згодом зрозумів, що слів недостатньо — потрібна активніша участь. У 2024 році він розпочав процес оформлення документів для переходу на штатно-військову службу. У січні отримав відповідь від Міністерства оборони про присвоєння звання молодшого лейтенанта, а в лютому офіційно заступив на посаду військового капелана.

Напередодні Дня військового капелана отець Іван Бундзяк зустрівся з міським головою Іршавської міської ради Віктором Симканинцем. У цій зустрічі він поділився своїм досвідом служіння: «Окрім служіння на парафії, я здійснював служіння медичного капелана в лікарні. З початком повномасштабного вторгнення, в Іршавську РЛ привозили поранених військових з якими я спілкувався, уділяв святі Тайни. Я бачив як війна змінює людей. Навіть найсильніші втрачають орієнтири під натиском втрат, болю, страху. У такі моменти потрібен хтось, хто просто буде поруч з молитвою, з розумінням. З тишею, якщо потрібно. Основне гасло капелана – БУТИ поруч. Бути поруч мовчати, коли слова зайві, і говорити, коли мовчання не лікує. Через служіння капелана, я хотів бути проповідником віри не словом, а ділом. Допомагати тим, хто бореться зовні, не програти внутрішню війну у собі.»

Основні обов’язки військового капелана, згідно з інструкцією, включають душпастирську опіку, релігійно-просвітницьку та соціально-доброчинну діяльність, а також консультування командування з релігійних питань. Однак, найважливішим є бути поруч — у бліндажі, лікарні, біля тіла полеглого, під час молитви чи в тиші. Служіння капелана — це служіння військовим, які потребують його найбільше.

Віра та духовність відіграють ключову роль у житті військових під час війни. Вона стає «внутрішньою точкою опори», допомагаючи зберегти рівновагу, надію та моральний компас. Віра також здатна згуртувати колектив. Навіть серед невіруючих у критичні моменти виникає потреба звернутися до чогось вищого. Саме віра, у широкому сенсі, часто стає тим світлом, що веде крізь темряву війни.

Найскладнішим у службі капелана під час війни отець Іван вважає допомогу воїну залишитися людиною, не озвіріти, зберегти моральний орієнтир. Особливо важко працювати з душею людини, яка пройшла через страх, втрати, біль, глибоку внутрішню темряву. Капелан, навіть без офіційного диплома психолога, виконує психотерапевтичну функцію: вислуховує без осуду, допомагає зрозуміти себе, підтримати в критичний момент. Типовими складними випадками є допомога військовому, який картає себе за втрату побратима, або пошук відповідей на питання про Бога та зло.

Допомога військовим пережити смерть побратимів полягає насамперед у тому, щоб не залишати їх наодинці з болем. Це молитва, підтримка, співчуття, глибоке розуміння. «Іноді найсильніші слова – мовчання поруч із тим, хто плаче». Важливо дати бійцю можливість виговоритися, взяти частину болю на себе. Головне — допомогти бійцю відчути, що душа його побратима жива перед Богом, і в молитві народжується надія — смерть не кінець.

Після повернення до цивільного життя, духовне зцілення військових полягає у навчанні жити з пережитим. Віра, підтримка рідних та близьких, а також час, сприяють поступовій адаптації. Війна змінює людину назавжди, але не повинна забирати її майбутнє.

Отець Іван служить для кожного, хто потребує підтримки, незалежно від віри. Його мета — почути, прийняти, підтримати, а не нав’язати світогляд. Він не ображається, коли чує «я не вірю», а залишається поруч. Не приховуючи власної віри, він не нав’язує її, адже працює від імені Бога — через любов, присутність і милосердя.

Найприємнішим у роботі капелана є бачити світло в очах, серці, словах людини, яка знайшла надію. Коли байдужа, закрита людина підходить і каже: «Отче, можна з вами просто посидіти…» або «Помоліться за мого друга» — це знак, що серце відкрилося. Це найбільша нагорода. Приємно, коли сприймають не просто як «отця», а як свого побратима. Це честь бути частиною їхнього болю, довіри, життя. Найприємніше — бути тим, хто допомагає іншим залишатися людьми.

Вітаємо отця Івана Бундзяка та всіх військових капеланів України. Нехай ваш супровід завжди буде міцним та надійним щитом захисту для кожного захисника на полі бою і в тилу. Дякуємо за духовну підтримку та силу, яку ви даруєте. Бажаємо Божого благословення у вашій нелегкій земній місії. Нехай віра завжди буде незламною, а всі ваші молитви будуть почуті. З Днем військового капелана!