2

Вулиця Кузнецова

Згідно зі ст. 2 закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» є незаконними назви об’єктів топонімії, присвячені особам, які були працівниками радянських органів державної безпеки всіх рівнів; брали участь в збройних формуваннях Союзу Радянських Соціалістичних Республік під час реалізації російської імперської політики на окупованих, анексованих чи в інший спосіб зайнятих Союзом Радянських Соціалістичних Республік (у даному випадку НКВС періоду Йосипа Сталіна).

Ніколай Іванович Кузнецов (справжнє ім’я Никанор, він же Ніколай Грачов, «Колоніст», «Пух»), уродженець села  Зірянка Пермської губернії росії, диверсант СРСР, спецагент-ліквідатор, агент сталінського НКВС. Ніяк не пов’язаний із історією Сергіївської громади.

На терористичні акти Кузнецова в Рівному та Галичині під час радянсько-німецької війни окупаційна гітлерівська влада зазвичай відповідала масовими репресіями проти українців. Чимало воїнів УПА називали Кузнєцова «мерзенним провокатором, на чиїх руках кров понад 3000 рівнян і понад 3000 львів’ян»

За даними кандидата історичних наук Володимира Сергійчука, поданими в книзі «Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури і спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА.», перебуваючи на Волині, Ніколай Кузнєцов у Вербському районі потрапив у полон до військово-польової жандармерії УПА. Рятуючи власну шкуру, сталініст видав усіх і все, що знав: виказав таємниці групи радянських розвідників та диверсантів, що діяла під виглядом рейдуючого повстанського загону на чолі з лейтенантом, колишнім «бульбівцем» Тараса Боровця, Борисом Крутіковим. У ніч на 9 березня 1944 року в с. Боратин (тепер Золочівський район) групу Кузнецова зненацька захопила чота «Гуцулка» сотні «Чорногори» з куреня «Шугая» УПА. Невдовзі російського сталінського агента, співробітника НКВС Кузнєцова було страчено. Детальніше у інтернет-виданні «Історична правда» https://www.istpravda.com.ua/research/4f732199469b6/

Пропозиція:

Вулиця Отамана Коваля

Під час подій, пов’язаних із війною ленінської червоної росії проти УНР в околицях Сергіївки та Розбишівки діяв антибільшовицький повстанський загін Коваля, до якого активно долучалися й сергіївські мешканці. Українські повстанці мали суттєву підтримку серед місцевого населення. В архіві Служби безпеки України в Полтавській області до цього часу зберігається архівна справа однієї із жертв Великого терору – Олександра Івановича Коваля. Він народився 1987 р. в с. Петрівці Гадяцького повіту (нині село Петрівка-Роменська Миргородського району) в багатодітній селянській родині. Навчатися Олександр почав з 9-ти років у сільській школі с. Петрівка і закінчив її у 12 років. У 14 років розпочав навчання у Полтавській школі садівництва і городництва, але школу не закінчив, так як, у 1916 році був призваний на військову службу в царську армію. Був направлений у м. Петровськ Саратовської губернії, у 164-й піхотний полк де був добровольцем і мав можливість іти в школу прапорщиків, але бажання іти на фронт цьому завадило. У березні 1917 року потрапив на Південно-Західний фронт. Там був у штурмовому батальйоні, в наступах участі не брав, більше часу знаходився в окопах. У 1917 році був обраний секретарем батальйонного комітету солдат. У січні 1918 року демобілізувався і повернувся в с. Петрівку. Прибуття Олександра Коваля співпало з моментом вигнання з уїзду Центральної Ради і встановлення радянської влади. Він неофіційно приєднався до існуючої в селі групи більшовиків, чому неофіційно, бо не мав партійних документів. Через деякий час з уїзду було отримано розпорядження від Гадяцької уїзної ради, про організацію партизанського загону, у зв’язку з наступом німців і гайдамаків. Саме Ковалю було доручено організувати загін добровольців проти німців. У с. Петрівка набралось 25 чоловік. В кінці січня – перших числах лютого Коваль із загоном направились у місто Гадяч. Командував загоном Будко Іван Митрофанович, а Олександр був помічником. Був організований мітинг на якому виступив голова Гадяцької уїзної ради – Городько і зачитав розпорядження з Полтави, що висилку загонів до Полтави поки що зупинити і загони відправити по селах, де і чекати повторного розпорядження. Олександр Коваль, щоб не гаяти часу, поїхав до Харкова, і зупинився у свого брата Трохима, який працював у трудовій школі сторожем. Потрібно було за щось жити і О. Коваль відправився у приймальний пункт, звідки був направлений добровольцем до Першого пролетарського полку, там він був стрілком і ніс караульну службу. У квітні 1918 року полк виступив на фронт проти німців за м. Люботин. Близько трьох неділь полк знаходився в районі станції Люботин, Огульці. Німці наступили і полк почав відступати. Вночі загін Першого пролетарського полку в якому був Коваль прорвався на Харків. Коли туди прибігли, всі червоні частини вже встигли евакуюватися. Олександр заховався у брата і таким чином при німцях залишився в Харкові. Пробувши там дві неділі, за допомогою вчителя школи, в якій працював Трохим, Коваль отримав документ про те, що він являвся технічним службовцем школи, і з цим документом пробрався у с. Петрівку. Коли прибув у село там застав німців. Два місяці пробув у Петрівці на нелегальному положенні, а потім виїхав у Полтаву. Щоб здобути повноцінну середню освіту, Коваль вступає до 7-го класу Полтавської юнацької гімназії імені «Радонського». Закінчив навчання у 1919 році. У період навчання в гімназії ніякою політичною діяльністю не займався. Після закінчення гімназії вступає на короткотермінові курси з позашкільної освіти при Полтавському губернському земстві. Закінчивши їх одержав направлення на роботу в Андріївській волості Гадяцького повіту, де Коваля і застав прихід денікінців. Разом з однодумцями він почав організовувати групу молоді проти них, зібрався загін чисельністю більше 100 чоловік, та невдовзі денікінці почали відступати. Відразу після звільнення Гадяча від денікінців О. Коваль вступив до української партії комуністів-боротьбистів і був обраний до складу повітового комітету. Під командою О. Коваля у веприцьких лісах у різний час перебувало від 130 до 300 повстанців, з якими проводилася регулярна військова підготовка. Отаману також підпорядковувалися невеликі повстанські загони у Ціпках і Великих Будищах. Згодом Коваль зі своїм загоном влився до 3-го піхотного полку армії Н. Махна. Разом із махновцями О. Коваль брав участь у трьох успішних боях з червоними на Полтавщині та Катеринославщині. Згодом Коваль з частиною свого загону залишив Повстанську армію Н. Махна і повернувся до веприцьких лісів. Деякий час О. Коваль мешкав у Новоград-Волинському, а потім з документами на ім’я Олександра Андрійовича Мартиша переїхав до Києва. Під чужим прізвищем вступив до Київського кооперативного технікуму, по закінченню якого працював в окружній сільськогосподарській спілці. В 1923 році одружився на студентці комерційного училища Марії Миколаєнко. У 1926 р. напередодні нового «комуністичного штурму» каральні органи СРСР розпочали чергову широкомасштабну «зачистку» країни від «контрреволюційних елементів». Під цей укіс потрапив і О. Коваль. Як колишнього повстанського отамана, разом із дружиною та двома дітьми його вислали на три роки до села Грушкове Грушківського району Центрально-Чорноземної області Російської Федерації. На новому місці вимушеного проживання О. Коваль влаштувався на роботу вчителя в одній із українських шкіл. Туга за Батьківщиною не давала О. Ковалю спокою. Як тільки у 1929 р. закінчився термін висилки, він повернувся додому на Гадяччину, але з невідомих причин одразу ж був заарештований Роменським окружним ДПУ і чотири місяці перебував під слідством. А коли звільнився почав шукати роботу в Києві, Харкові, і через деякий час повернувся у Росію до дружини. У розпал кремлівського Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. чекісти розпочали нову хвилю репресій проти тепер уже колишніх учасників проти більшовицького Руху опору, які в часи масового людиновбивства могли очолити спротив комуністичному режимові. О. Коваля заарештували 2 лютого 1933 р. разом із дружиною і двома дітьми. О. Коваль жив за попереднім місцем висилки в селі Коров’яково і працював завідуючим трудової школи. Згідно постанови Особливої «трійки» при колегії ДПУ СРСР від 10 червня 1933 р. О. Коваль був засуджений до 10-ти років виправно-трудових таборів (концтабору).

Покарання відбував у Північно-Східному управлінні концтаборів сумнозвісного ГУЛАГу, а коли звільнився, до 1946 р. працював там же, але за вільним наймом. Дозволу на повернення в Україну йому не давали. У повоєнний час учителював у Курській області. В 1951 р. без будь-якого звинувачення О. Коваля знову заарештували і постановою Особливої наради (ОСО) при Міністерстві державної безпеки СРСР від 9 лютого 1952 р. вислали на вічне поселення до села Новосели Красноярського краю. У Сибіру працював сторожем у колгоспі.

Діти О. Коваля, особливо донька, постійно клопоталися про повернення із заслання своїх батьків, мотивуючи тим, що вони старі і хворі. Донька писала листи на ім’я голови Верховної Ради СРСР К. Ворошилова, міністра внутрішніх справ С. Круглова, Генерального прокурора СРСР та інших посадовців. Нарешті, вже після смерті Й. Сталіна згідно рішення Генеральної прокуратури СРСР від 22 червня 1954 р. постанова ОСО при МДБ від 9 лютого 1952 р. була скасована і О. Коваля із заслання було звільнено.

Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»).

5

Вулиця 40-річчя Перемоги

Радянська практика комеморацій. Назва з’явилася у СРСР. Вигнання з України гітлерівського націонал-соціалістичного злочинного режиму і натомість повернення не менш злочинного російського комуністичного (перемога Колими над Бухенвальдом) не стало перемогою для українського народу, а насправді лише заміною одних окупантів на інших. Поразкою, а  не перемогою є те, що у 1944 році сталінський режим депортував з Криму весь кримсько-татарський народ, а у 1946 році влаштував українцям новий голодомор і репресії. Справжня перемога для України настала після розвалу СРСР й падіння комуністичного режиму з 24 серпня 1991 року, коли було відновлено незалежність. А остаточна Українська перемога станеться після російсько-української народної війни за незалежність.

Пропозиції:

Вулиця Земляків-Героїв ЗСУ

З метою вшанування  пам’яті усіх земляків, які полягли у сучасній російсько-українській війні за незалежність України і які народилися (або чиє життя пов’язане) у селах, що належать до Сергіївської сільської територіальної громади.

Вулиця Української Перемоги

Вулиця Героїв Крут

З метою увічнення пам’яті патріотичної молоді, яка захищала Київ від військ радянської росії 29 січня 1918р. в бою поблизу залізничної станції Крути. У бою брали участь і юнаки з Полтавщини: брати Гончаренки — Аверкій і Федір, Божинський-Божко Микола Васильович, Шульгин Володимир Якович, Вороний Юрій Юрійович, Коваленко Василь, Шарий Іван Ількович та ін. Цей бій зупинив на кілька днів наступ російських більшовиків, що дало час дипломатам УНР підготувати документи про визнання незалежності. Завдяки жертовності молоді 9 лютого 1918 року Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина визнали УНР самостійною державою. Вноситься з метою належного виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті». Зокрема, згідно з Законом органи влади зобов’язані дбати про увічнення пам’яті про борців за незалежність України у XX столітті шляхом увічнення у назвах об’єктів топоніміки.

6

Вулиця 8-Березня

 Об’єкти топоніміки, названі на честь 8 березня є яскравим втіленням радянської практики ідеологічної номінації і використовувалися для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму. Доречно у межах Закону «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» увічнювати пам’ять видатних українських жінок. У ВР зареєстровано законопроект, згідно з яким день української жінки відзначатиметься в день народження Лесі Українки

Пропозиції:

Вулиця Лесі Українки

поетка, драматургиня, перекладачка і громадська діячка Лариса Косач, що увійшла в історію української і європейської літератури під іменем Леся Українка. Життя і діяльність пов’язані із Гадяцьким краєм. Детальніше на офіційному сайті УІНП http://tinyurl.mobi/Jr68

Вулиця княгині Ольги

правління Ольги було вирішальним поворотом в історії України — Русі. Країна здобула впорядковану владу й почала інтегруватися в політичну систему християнського світу. Її справу підхопив онук Володимир, який і охрестив древню Київську державу Русь. Княгиня Ольга встановила фіксований обсяг податків до київської казни з кожної землі й започаткувала облаштування великокнязівських господарств і доходних промислів. По всій землі Русі було наведено порядок. Провадила активну зовнішню політику. Відвідала Візантію — одну з найсильніших держав Європи. Тут хрестилася, причому візантійський імператор Константин був настільки нею зачарований, що запропонував руку й серце, проте змушений був задовольнитися лише роллю хрещеного батька Ольги. Прийнявши християнство, княгиня сприяла його поширенню в древній Київській державі— Русі.

Вулиця Олени Теліги

На честь видатної української поетеси, діячки ОУН. Вноситься з метою виконання ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті». Детальніше на офіційному сайті УІНП. https://bit.ly/3R23HUX

8

Вулиця Перемоги

Радянська практика комеморацій. Назва з’явилася у СРСР. Вигнання з України гітлерівського націонал-соціалістичного злочинного режиму і натомість повернення не менш злочинного російського комуністичного (перемога Колими над Бухенвальдом) не стало перемогою для українського народу, а насправді лише заміною одних окупантів на інших. Поразкою, а  не перемогою є те, що у 1944 році сталінський режим депортував з Криму весь кримсько-татарський народ, а у 1946 році влаштував українцям новий голодомор і репресії. Справжня перемога для України настала після розвалу СРСР й падіння комуністичного режиму з 24 серпня 1991 року, коли було відновлено незалежність. А остаточна Українська перемога станеться після російсько-української народної війни за незалежність.

Пропозиції:

Вулиця Української Перемоги

Вулиця Гетьмана Самойловича

Іван Самійлович Самойлович – військовий державний і політичний діяч, Гетьман України, реформатор. У 2020 році з ініціативи Українського інституту національної пам’яті згідно з Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2020 році» 400-річчя від дня народження гетьмана України Івана Самойловича, життя і діяльність котрого пов’язане із територією Сергіївської громади, зокрема  (йдеться про гідронім Артополот, село Качанове розташоване на лівому березі р. Артополоту.) відзначалося на державному рівні. Цитата зі статті заступника директора Полтавського обласного краєзнавчого музею із наукової роботи Володимира Мокляка: 30 грудня 1675 і 4 січня 1676 рр. полтавський полковник Павло Семенович Герцик двічі повідомляє гетьмана про татарські новини, здобуті новосанжарськими козаками. Ті наприкінці 1675 року  ходили під Очаків, де здобули полоненого, який на допиті розповів про наміри турецького султана та кримського хана іти з військом на лівий берег Дніпра. Тож Іван Самойлович тримає свої війська біля Дніпра. Навесні 1677 р. турецьке військо звичним шляхом вирушило в похід на Україну. Тим часом гетьманською адміністрацією робиться усе, щоб підготувати Чигирин до облоги.  4 серпня турки розпочали облогу міста. Іван Самойлович на чолі війська у цей час перебуває неподалік річки Артополот (нині село Качанове Гадяцького району) – «за Ромном над рекою Пслом, от Ромна верст с двадцать с пять, а от Днепра будет верст со сто». 16 серпня гетьманський табір  перебазовується  до річки  Солониці під Лубнами». Повністю стаття науковця на сторінці Полтавського офісу УІНП в інтернет-виданні «Полтавщина» https://poltava.to/project/6275/

Вулиця Лева Падалки

На честь уродженця Полтавщини, видатного українського історика, археолога, етнографа, краєзнавеця, громадського діяча Лева Падалки, який відшукав перші писемні згадки про Слободу Артополот (із плином часу за Слободою Артополот закріплюється назва Качанове) За даними історика Лева Падалки, село Качанове (первинна назва Слобода Артополот) було засноване в ІІ чверті XVII ст. Імовірно, що Слобода Артополот спочатку належала державному діячеві Речі Посполитої Олександру Конєцпольському й пізніше, у 1646 році, перейшла у володіння Я. Вишневецького. Детальніше https://tinyurl.mobi/WGSq

Вулиця Гетьманська

Вулиця Козацька

Вулиця Сотенна

З метою актуалізації вагомих  сторінок історії села Качанове: після Визвольної війни 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького й утворення ранньомодерної української держави Гетьманщини Слободою Артополот (нині Качанове) опікувалися представники козацької старшини з роду Качаневських; по 1764 рік село входило до складу Лохвицької сотні Лубенського полку Гетьманщини, а з 1764 року перебувало в Гадяцькій першій сотні Гадяцького полку Гетьманщини.

9

Вулиця Роміна

Ромін Васілій Іванович, уродженець міста Іваново-Вознєсєнск (Росія), сталінський комуністичний військовий діяч, командувач артилерією стрілкової дивізії 40-ої Армії Воронізького фронту армії СРСР під час радянсько-німецької війни. У Червоній Армії з 1931 року. Входить до російського і радянського комуністичного пантеону так званої «Великої Вітчизняної війни». Зазначений об’єкт топоніміки та пам’ятник-погруддя Роміну у селі Новоселівка у вигляді «невідомого солдата» (у народі «рускій альошка») є проявом  комуністичної наочної агітації та пропаганди, яка втратила своє значення після здобуття Україною незалежності. У путінській Росії  ця персоналія (Ромін В.І.) шовіністичної імперською громадською організацією «Загальноросійський народний фронт»  використовується для виправдання ведення агресивної війни проти України. Зокрема, 9 травня 2022 і 2023 року у російському місті Іваново-Вознєсєнск за участю представників  міністра оборони (війни) росії Шойгу відбувалися пропагандистські акції зі звеличення Роміна. Відповідно до закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» під усунення з публічного простору підпадають назви об’єктів топонімії та пам’ятники, що прославляють чи виправдовують російську імперську політику; увічнюють історичні події, пов’язані із втіленням російської імперської політики; присвячені особам, які брали участь або сприяли реалізації імперської політики у складі  збройних формувань Російського царства (Московського царства), Російської імперії, Російської республіки, Російської держави, Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, Союзу Радянських Соціалістичних Республік

Пропозиції:

Вулиця Чумацький шлях

Території Сергіївської громади, в т.ч. й села Борсукове (історична назва Новоселівки)  входила до Гетьманщини. Чумацький шлях – торгово-візницький шлях, яким чумаки з 16-го по 19 століття возили сіль з чорноморського узбережжя Криму, а з Гетьманщини — хліб та інші сільськогосподарські продукти. Шлях пролягав лівим берегом Дніпра через запорозькі степи до Перекопу, а звідти — у Крим.

Вулиця Червоної Калини

На прославлення стрілецької пісні, яка стала одним з символів війни України за незалежність від держави-агресора росії

Вулиця Червоної Рути

На прославлення пісні Володимира Івасюка, яка стала народною.

Вулиця Борсуківська

З метою актуалізації історичної назви села. У 1840 році засноване як Борсукове, у 1932, у розпал сталінізму, перейменоване на Новоселівка.