У міжвоєнний період двадцятого століття українці були найбільшою бездержавною нацією Європи. Українські землі напередодні Другої світової війни перебували під контролем та окупацією різних держав, зокрема СРСР, Польщі, Румунії та Чехословацької республіки. Третій Рейх також не приховував своїх претензій на українські території, що свідчило про складну політичну ситуацію того часу.

Трагічна доля українців під владою Радянського Союзу та Польщі, втрата віри в легальні методи боротьби, розчарування західними демократіями призвели до активізації українського визвольного руху як на еміграції, так і в Західній Україні. У 1929 році ветерани військових формувань Української революції разом з молоддю націоналістичних організацій створили підпільну визвольну структуру – Організацію Українських Націоналістів (ОУН), на чолі з Євгеном Коновальцем. Головною метою ОУН було проголошено створення незалежної Української соборної держави. Впродовж 1930-х років ОУН розширювалася кількісно та територіально. Її перше бойове “хрещення” відбулося у березні 1939 року, коли оунівці взяли участь у захисті Карпатської України. У вересні того ж року вони вперше зіткнулися з репресивною машиною СРСР. Опір на Західній Україні був надзвичайно відчайдушним, і від 16 до 35 тисяч підпільників були арештовані або загинули в енкаведистських катівнях.

23 серпня 1939 року між СРСР та Німеччиною було підписано Договір про ненапад, відомий як пакт Молотова–Ріббентропа. Секретний протокол до цього договору містив плани двох диктаторів щодо територіального поділу Європи, який мав розпочатися з розгрому Польщі.

Внаслідок змови Гітлера та Сталіна, війна торкнулася українців вже 1 вересня 1939 року, коли нацистська Німеччина вторглася до Польщі, а німецька авіація розпочала бомбардування Львова та інших міст Галичини.

Гітлер спонукав Сталіна негайно ввести війська до Польщі, погрожуючи проголосити західноукраїнську державу у разі зволікання. Тому 11 вересня 1939 року СРСР сформував Білоруський та Український фронти, а 17 вересня Червона армія перетнула польський кордон, окупувавши Західну Україну. Від початку війни до 22 червня 1941 року СРСР та Німеччина були союзниками, розділяючи відповідальність за початок Другої світової війни.

Водночас і гітлерівська Німеччина, і сталінський Радянський Союз мали взаємну недовіру та виношували плани нападів один на одного. 18 грудня 1940 року Гітлер затвердив план «Барбаросса» – наступальну операцію на СРСР. Маючи розвідувальні дані про майбутнє нацистське вторгнення, радянське командування вживало превентивних заходів, але через небажання кремлівського керівництва провокувати німців, Червона армія виявилася не готовою до нападу. 22 червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна, перетворивши СРСР з союзника на смертельного ворога Німеччини.

Перший рік війни став катастрофічним для Червоної армії. Ворог стрімко просувався на схід. Майже за рік Україна була повністю окупована нацистською Німеччиною, яка представляла себе як визволительку від більшовизму та московського панування. Насправді ж нацисти відводили Україні роль сировинної колонії, чинячи масові злочини проти українського народу.

Вигнання гітлерівців з української території розпочалося 18 грудня 1942 року, коли радянські війська увійшли до села Півнівка на Луганщині. Весною 1944 року було прорвано німецький фронт біля Карпат, а остаточно вигнано нацистів з України у листопаді 1944 року. Радянські війська досягли кордонів з Румунією та Словаччиною. Бої перемістилися до Європи, зокрема, у Віденській операції брали участь 2-й і 3-й Українські фронти та Дунайська флотилія, вигнавши німців із західної Угорщини та східної Австрії. Однією із завершальних стала Берлінська операція, де у штурмі столиці Німеччини брали участь 1-й, 2-й Білоруські та 1-й Український фронти. У ніч на 1 травня 1945 року українець Олексій Берест разом із Мелітоном Кантарією та Михайлом Єгоровим встановили прапор Перемоги над Рейхстагом. 8 травня 1945 року о 22:43 за центральноєвропейським часом у передмісті Берліна було підписано Акт про капітуляцію Німеччини.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті