Історична довідка
У міжвоєнний період українці були найбільшою бездержавною нацією в Європі. Напередодні війни українські землі опинилися під окупацією та контролем різних держав: СРСР, Польщі, Румунії та Чехословацької республіки. Третій Рейх також висловлював претензії на українські території. Трагічна доля українців під радянською та польською владою, розчарування у легальних методах боротьби, а також розчарування західними демократіями, призвели до активізації українського визвольного руху як на еміграції, так і в Західній Україні. У 1929 році ветерани військових формувань Української революції та молодь націоналістичних гуртків, груп та організацій створили українську підпільну визвольну структуру – Організацію українських націоналістів (ОУН) на чолі з Євгеном Коновальцем. Кінцева мета діяльності ОУН полягала у створенні Української самостійної соборної держави.

У 1930-х роках ОУН зростала кількісно та територіально. Її перше бойове “хрещення” відбулося у березні 1939 року. Члени ОУН брали активну участь у захисті Карпатської України. У вересні 1939 року вони вперше зіткнулися з репресивною машиною СРСР. Опір у Західній Україні був відчайдушним. У енкаведистські лещата потрапили від 16 до 35 тисяч підпільників – їх було заарештовано або вбито.

23 серпня 1939 року СРСР та Німеччина підписали Договір про ненапад – пакт Молотова–Ріббентропа. У секретному протоколі до нього два диктатори узгодили плани загарбництва та територіально-політичного переділу, що мав розпочатися з розгрому Польщі.

Внаслідок змови Гітлера і Сталіна, війна торкнулася українців вже 1 вересня 1939 року, коли нацистська Німеччина напала на Польщу, і німецька військова авіація бомбардувала Львів та інші міста Галичини. Гітлер підбурював Сталіна до негайного вступу до Польщі, погрожуючи у разі зволікання проголосити західноукраїнську державу. Тому 11 вересня 1939 року СРСР створив Білоруський та Український фронти, а 17 вересня Червона армія перетнула польський кордон, окупувавши західну Україну.

Від початку війни і до 22 червня 1941 року СРСР і Німеччина були союзниками, несучи спільну відповідальність за розв’язання Другої світової війни. І Німеччина, і Радянський Союз відчували взаємну недовіру, виношуючи плани несподіваного нападу один на одного. 18 грудня 1940 року Гітлер підписав план «Барбаросса» – наступальну операцію на СРСР. Маючи розвідувальну інформацію про нацистське вторгнення, радянське командування вживало превентивних заходів, але, через спроби кремлівського керівництва не провокувати німців, Червона армія виявилася не готовою до нападу. 22 червня 1941 року почалася німецько-радянська війна, і СРСР перетворився з союзника на ворога Німеччини.

Перший рік війни став катастрофою для Червоної армії. Ворог впевнено просувався на схід. Практично за рік і один місяць Україна була повністю окупована нацистською Німеччиною, яка представляла себе визволителькою від більшовизму та московського панування. Насправді ж, нацисти відводили Україні роль сировинної колонії, чинили проти українців масові злочини. Вигнання гітлерівців з території України розпочалося 18 грудня 1942 року, коли радянські війська увійшли до села Півнівка, що на Луганщині. Навесні 1944-го було прорвано німецький фронт біля Карпат. Остаточно з української території нацистів вигнано у листопаді 1944 року. Радянські війська дісталися кордону з Румунією та Словаччиною. Бої перемістилися до Європи. У Віденській операції брали участь 2-й і 3-й Українські фронти та Дунайська флотилія, вигнавши німців із західної Угорщини та східної Австрії. Берлінська операція стала однією із завершальних. Для штурму столиці Німеччини були спрямовані 1-й, 2-й Білоруські та 1-й Український фронти. У ніч на 1 травня 1945 року українець Олексій Берест разом з Мелітоном Кантарією та Михайлом Єгоровим встановив прапор Перемоги над Рейхстагом. 8 травня 1945 року о 22:43 за центральноєвропейським часом у передмісті Берліна було підписано Акт про капітуляцію Німеччини.

Наслідки Другої світової війни для України
Друга світова війна для України не обмежувалася військовими діями та окупацією території. Українці брали участь в операціях на всіх воєнних театрах. Варто підкреслити внесок саме українців у розгром нацизму і згадати як військовослужбовців Червоної армії (близько семи мільйонів), вояків УПА (понад 100 тисяч), так і українців та вихідців з України у військових з’єднаннях інших держав: Польщі (120 тисяч у 1939 році), США (до 80 тисяч у 1945), Канади (до 45 тисяч у 1945), Франції (до п’яти тисяч у 1940 році).

Прямі людські втрати України у Другій світовій становлять понад 8 мільйонів осіб, економічні – 285 мільйонів тогочасних рублів. Обидва тоталітарні режими не рахувалися із життями людей на українських землях. Відомі злочини нацистів на окупованих територіях України (Голокост, розстріли мирного населення, спалення сіл, депортації). Однак довго замовчувалися численні злочини комуністичного режиму: розстріли політичних в’язнів у тюрмах Західної України в червні–липні 1941 року, підрив центру Києва і греблі ДніпроГЕСу в 1941-му, знищення в Одесі поранених червоноармійців, скинутих в море разом із санітарними машинами тощо. З Україною пов’язане і завершення війни. 2 вересня 1945 року генерал Кузьма Дерев’янко, уродженець Уманщини, від імені СРСР приймав беззастережну капітуляцію Японії.

Українськими землями в роки Другої світової фронт пройшов двічі. Тактика спаленої землі тут була застосована спочатку відступаючою на схід радянською Червоною армією, а згодом – відступаючою на захід армією Третього Райху. Відбувалися масштабні битви і розгорнувся безпрецедентний рух спротиву.

Українські національні військові партизанські загони почали формуватися ще 1941 року, коли виникла «Поліська Січ» під проводом Тараса Бульби-Боровця. Згодом, ініціативу зі створення повстанських загонів та назву УПА перейняли діячі Організації українських націоналістів ОУН(б). Українська повстанська армія налічувала десятки тисяч бійців (загалом через лави УПА пройшло понад 100 тисяч осіб), які діяли на Волині, Поліссі та Галичині. Тактичними формами боротьби УПА були рейди, напади на німецькі гарнізони, склади, обози, сутички з радянськими партизанами, військами НКВД, підрозділами польської Армії Крайової. Після приходу радянської влади на західноукраїнські землі у 1944 році УПА продовжила боротьбу в підпіллі, яка тривала до кінця 1950-х років.

Як Москва перетворила перемогу на культ
Свято Дня Перемоги в Радянському Союзі було встановлено 8 травня 1945 року (до підписання другого Акта). Указом Президії Верховної Ради СРСР 9 травня оголошено днем всенародного торжества та вихідним. У 1945-му особливих урочистостей не було. Парад Перемоги за наказом Сталіна провели у Москві лише 24 червня. У наступні роки святкових парадів чи ходи ветеранів на Красній площі не було. У 1947-му статус цього дня змінили, перетворивши його на робочий, але державне свято.

У період з 1948 до 1965 року 9 травня не було вихідним в СРСР, але певні святкування відбувалися. В містах-героях і столицях союзних республік давали артилерійський салют, на перших шпальтах газет публікували офіційні вітання з Днем Перемоги. Тож увага до цієї дати та певні меморіальні заходи зберігалися. Інші радянські свята, як-от 1 травня – День міжнародної солідарності трудящих та 7 листопада – річниця Жовтневої революції, відзначали з більшим розмахом.

Вихідним День Перемоги знову став тільки у 1965 році. Тоді ж провели і ювілейний Парад Перемоги до 20-ї річниці. Це був другий парад після закінчення війни. Третій відбувся в 1985-му, а четвертий – у 1990 році. Щорічним дійством Парад Перемоги став вже в Російській Федерації з 1995-го.

Після 1960-х 9 травня стало головним святом в СРСР, а міф про Перемогу заступив міфологію про Велику Жовтневу революцію. Компартія та особисто генсек Леонід Брєжнєв почали активно використовувати тематику «Великої Перемоги», щоб підвищити авторитет правлячої верхівки.

Пам’ять про Другу світову війну поступово перетворилася на потужний квазірелігійний культ. У сучасній Росії міфи про Другу світову війну, а точніше «Велику вітчизняну», залишаються основою ідентичності, а комеморативні практики, часто просякнуті профанацією та гротеском, отримали назву «побєдобєсіє».

Російська пропаганда активно культивує міфи про Другу світову війну не лише всередині своєї країни та серед держав, які колись були частиною СРСР, а й намагається маніпулювати громадською думкою в Європі та в усьому світі. Держава-агресор використовує перемогу у Другій світовій війні та свою нібито «виключну роль» у ній як індульгенцію на вчинення масових злочинів в Україні – проти військовополонених і цивільних.