Існує загальноприйнята думка, що бейсбол винайшли американці. Проте, ця версія може бути переосмислена, адже існує український слід у виникненні цієї гри.

Коротка логічна послідовність українського варіанту гри бейсбол виглядає так: гилка – макогон – бейсбол. Поясню цю тріаду. У давніх українців була гра гилка, дуже схожа на сучасний бейсбол.

Далі, макогон – дерев‘яний інструмент, що використовувався на кухні, дуже нагадує сучасну бейсбольну биту. Існує версія, що саме українці в США започаткували бейсбол. Ця історія заслуговує на голлівудський сценарій, у якій, звісно ж, є й московити.

Макогон

Українська версія походження бейсболу стверджує: “Коли Москва влазить уже в суто українські винаходи, я не можу далі мовчати. Бо бейсбол завжди, був, є і буде український винахід. Доказати цю істину з наукового боку – цілком легко. Візьмім головний струмент цієї вині американської, спортової гри”.

Що таке та бита, якою гравець ударяє м’яч? – Це ж найправильніший, найзвичайніший у світі макогін. А те що макогін український винахід, цього доказувати хіба не треба. З макогоном ми історично зростали, макогоном виховувалися, макогоном користувалися в усіх життєвих становищах. Макогін удержував патріархальний устрій нашої родини й т. д. і т. д.

Наша література, народна поезія, пісня, сповнені описів макогона (“…він повернув макогін грубшим кінцем і…“, “…а він її макогоном…“). Від макогона повелася в нас багатюще словництво-назовництво (мак гонити-терти, лизати макогін, потягнути когось макогоном, Макогоненко, Мак’Огон і т. п.).

Окрім наукового методу є ще й історичний варіант: “Тепер – з історичного боку, чи – як фальшивники бейсболу кажуть – збоку історичного матеріалізму. Справа з самим винаходом бейсболу малася так: Жив собі в Америці один з перших українських емігрантів. Мав він жінку, мав важкий “джаб” у “майні” й, само собою, макогін”.

Як ваш дядько жив з жінкою, того історія не подає, натомість з нижче наведеного випадку можна догадуватись, що жінка його була цокотуха. А з випадком тим було так: Одної днини дядько пізно прийшов з праці й ще з-за порога гукнув:

– Давай їсти, жінко, бо голодний, як пес!

Але ніхто не відповідав. Жінки не було. Чоловік кинувся до горшків, але й там нічого не було. Горшки були порожні, як його шлунок Піч – холодна. Звичайно, для дядька це було занадто. Він закляв, захопив макогін – і вибіг з хати. Жінка могла бути тільки в кума. Туди наш дядько спрямував свої важкі кроки. Кум, що сидів при вікні, замітив небезпеку в час. Гукнув:

– Тікайте, кумо – ваш старий з макогоном суне!

Втікати дверима не було часу, їх уже окупував чоловік. Лишилося тільки вікно – й тудою чкурнула його жінка. Почалася погоня. Але дядько був старий, ще й утомлений, а жінка молода. Бачить дядько, що не наздогнати йому клятої жінки – макогоном за нею кидає. Але й це не помагає.

Тоді дядько згадав тічку, в яку пастухом ще в краю грав, вхопив камінь, підкинув у гору й макогоном по ньому – лусь! Камінь ранено бренькнув – замалим жінку в руку не попав. Дядько вхопив другий камінь, третій. А тут народу назбігалося! Регочуть, свищуть, в долоні плещуть “браво“, гукають.

А був там випадково пращур нинішнього менеджера “Янкіз“. Він дивився на несамовиту гонитву, з обстрілом, але не розумів, у чому річ.

– Що це таке? – спитав він у людей.

– Говм-ран! Говм-ран (втеча додому)! – відповіли хором глядачі.

В тому менті сталося несподіване. Якийсь джентльмен не міг дивитися на бомбардування безборонної жінки, вискочив з гурту й хап! – зловив вдарений макогоном камінь. А люди: “Браво!!!” Від такого наш дядько збаранів. Тоді голос забрав пращур менажера Стенґеме:

– Діти! – сказав він. – З того, що я тут бачив, можна зробити прекрасний бізнес, тобто гру.

Після того він спитав дядька, як до його змагань з жінкою дійшло, а взнавши, закликав його до ресторану й зафундував добрий обід. За деякий час після цієї події в Америці почали грати в “бейсбол“. Стенґелі, Ді Маджіо й Рабінсони роблять на ньому мільйонові інтереси. А український винахідник цієї гри заробив всього… один обід“.

Отакої!!! Ось це версія! Вражає?!

Сучасний бейсбол в Україні

У часопису Ukrainian Weekly (1988, №35) я натрапив на надзвичайно цікаву світлину й статтю про початки бейсболу в Україні (тоді УРСР). Мою увагу привернув підпис під фото – Peter Fedynsk.

Пана Петра Фединського я знаю вже не один рік. Нас поєднала спільна олімпійська ідея. Він активіст руху боротьби за вільний український спорт за часів окупації СРСР України, а я, як дослідник історії українського спортивного та олімпійського руху.

Тому я одразу звернувся до пана Петра за додатковою інформацією щодо цієї світлини. На фото була перша міжнародна гра збірної України з бейсболу. Вона відбулась 17 серпня 1987 року у Києві. То ж я не гаючи ні хвилини почав чергову історичну розвідку.

І мені пощастило! Це дивовижно, адже пан Петро був свідком цих подій та сам світлив гру. Ось направду диво або ж магія!

На моє прохання поділитись спогадами та фото, пан Петро залюбки переслав мені чисельні рідкісні й унікальні матеріали. Фантастика, бо з однієї фотографії народилася ціла історія!

Я приведу, уривки його спогадів:

“У прикріпленні є фотографії, які я зняв у Києві в 1987 р. матчу української команди проти нікараґуанської. Перше фото я вислав до Пантеону слави бейсболу в Куперставні, штат Нью-Йорк (Baseball Hall of Fame in Cooperstown, NY) та колишньому комісару вищої професійної ліґи бейсболу Пітеру Юбероту. Останнє фото це я біля входу до стадіону Динамо.

В окремому листі пересилаю також копію кореспонденції з Пантеоном і Юберотом разом з описом матчу та перекладом статті, яка появилась у “Спортивній газеті”. Музей віддячився подарунком довічного членства, а Юберот підписав ручку і м’яч з його автографом. М’яч був виготовлений для чемпіонату професійного бейсболу (World Series) 1987 року”.

У 1987 році я працював ґідом на виставці “Інформатика в житті США” влаштованій Інформаційним агенством США. Тренер української команди, Віктор П’яних, попросив зіграти з ґідами матч, на що ми погодились, хоч майже ніхто з нас ніколи не грав так званий “hard ball”, тобто твердим м’ячем, який подається щосили кидком через плече з різними оборотами, які міняють арку польоту м’яча вверх, вниз, наліво, направо, швидше, повільніше, і навіть крутіше, аби перехитрити супротивника.

Більшість звичайних американців грають “softball”. М’яч значно більший і м’якший і подається повільніше з рівня пояса. Його політ є проста і повільна арка. Українці нас добряче побили, але нам вдалося все-таки загнати кілька очок. Дехто з нас привіз був з собою бейсбольну рукавицю, що її в Союзі звали ловушкою. П’яних попросив мене чи я б свою не подарував команді. Я погодився, але попросив в замін форму.

Він тут же казав одному гравцеві, “Роздягайся!”, що було серед поля незручно. Я зрозумів, що і форми бракували, то просто подарував ловушку і купив собі нову коли повернувся в США. У 1988-му П’яних приїхав з хлопцями на турне в Америку і я був на стадіоні у Вашингтоні, коли вони зіграли товариський матч проти збірної Університету ім. Джорджа Вашинґтона. Він попросив мене чи не міг би я придбати йому двомовну візитку, що я і зробив.

Її оформила знайома художниця Іся Пришляк з Гартфорду, штат Коннектикат. У 1989 р. я працював на іншій виставці в СРСР і вислав картки П’яниху з Вільнюсу. Чи він їх отримав – не знаю. Було б цікаво довідатись. Часи були такі, що влада ускладнювала громадянам зв’язок з іноземцями. Оскільки я пам’ятаю, П’яних був росіянином, який мешкав у Києві. Він мені нарікав, що Москва забирала йому найкращих гравців. Здається, що він був відставним полковником збройних сил.

В окремому імейлі пересилаю статтю з української англомовної газети “Ukrainian Weekly“, що її написав Василь Тарасько, мешканець штату Нью-Йорк, який багато років плекав бейсбол у дитячих будинках України… Він робив дуже благородне діло”.

Направду пан Петро, пан Василь й багато інших активістів робили й роблять благородну справу не лише для розвитку українського бейсболу, а й для процвітання України!

Є ще одна цікавинка про роль українців у бейсболі США. Це гравці та митці. Якщо гравців, суддів вшанованих бейсболістів з українським корінням чимало (Майк Треш, Том Треш, Гаррі Фанок, Ендрю Семінік, Едвард Варго, Девід Боске), то про митців ми чули й знаємо не багато. Зустрічайте маловідомий в Україні, але знаний у США художник Стів Слобожин-Тавнер.

Він ще замолоду захопився бейсболом, успішно грав в університеті й мав всі надії та перспективи бути найкращим гравцем. Але трапилася біда. Він отримав травму й довелось завершити кар’єру. Знайомо так? Водночас Стів не полишив улюблену гру. Він написав унікальну картину, яка зайняла особливе місце у Залі Слави бейсболу у США. Назва полотна “Золота ера бейсболу“.

Тож вірити чи ні у версію, що українці винайшли бейсбол у США це вже справа індивідуальна. Важливо те, що українці мають давні традиції народних ігор, тіловиховання та спорту!