Історія роду Носів: легенди, перекази та факти.

У кожній родині, без сумніву, існують сімейні перекази та легенди, що стосуються власної історії. Ці історії передаються з покоління в покоління, часто обростаючи різними здогадками та вигадками, деякі з них втрачають свою актуальність, подібно до того, як це відбувається з фольклорними жанрами. Адже кожна людина рано чи пізно задає собі та своїм батькам питання: хто ми такі, звідки ми прийшли, чи є ще наші родичі?

Подібне спостерігається й з історіями про походження та поширення прізвища Носа. Ще в дитинстві я чув від свого батька, Носи Івана Івановича, 1910 року народження, десятки, якщо не сотні різних історій, переказів про все на світі – від старого Завіту Біблії, історичних реалій Дубового часів Австро-Угорщини, до пригод, які траплялися з нашими родичами, сусідами чи просто дубівчанами. 

Про походження Носів я почув ще дитиною, для якої подібні роз’яснення були як манна небесна. До речі, на манну небесну ми іноді натрапляли на вербовому листі, вона була незвичною, дивною, солодкавою, а від того надзвичайно смачною. Втім, смачними для нас були багато дарів дикої природи – згадана вже манна, одродята, вовкуни, квас звичайний і заячий, жир буковий, кмин і тому подібне.

Отже, за розповідями батька, Носи походили з Румунії. Там було навіть містечко Носив (містечка в Румунії з такою назвою я так і не знайшов). Колись, дуже давно, прибилися в Дубове четверо братів з таким прізвищем (два рідні і два двоюрідні), одружилися тут і пустили своє коріння. Виходячи з цієї легенди, всі Носи – одна сім’я, родичі, бо походять від цих чотирьох давніх переселенців.

Про румунське коріння Носів, що сягає 13 століття, розповідав мені і професор філології з Ужгородського університету П. Чучка, який колись як декан проводив зі мною-вступником у 1975 році співбесіду і навчав мене вступу до мовознавства на першому курсі. Трохи згодом я дізнався, що він тривалий час працює над словником закарпатських прізвищ, отже, володіє архівними даними. Років із двадцять тому цей словник вийшов друком, з’явився навіть у бібліотеці нашого технікуму, а згодом він збагатив мою електронну бібліотеку. Тож подаю тут вирізку з цього словника, повна назва якого така: «Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник».

Як бачимо, подібні прізвища справді спочатку фіксувались у румунських хроніках – 1213 року – Nusata, 1542 року – Nazai, нарешті 1696 у Кимпулунзі (напевне в Марамуреші, а не в Південній Буковині, про що натякає мадярське написання букви с – sz) мешкав якийсь St. Nosz.

Ну й власне сучасне написання по-українськи – 1701: Носа Олекса – Дубове.

Словник подає нам ареал поширення прізвища Носа – Дубове, Красна, Великий Бичків. Колись довелося зустрітися та поспілкуватися з Ігорем Савчуком – націонал-патріотом з Рахова. Так ось він стверджував, що в нього була бабуся з роду Носів. Поки що залишається загадкою, чи рахівсько-бичківські Носи є родичами краснянсько-дубівських, чи ця гілка має свою, відмінну, але теж із румунським коренем історію. 

Якось на зорі нашої незалежності я прочитав одну невелику статтю – відгук на виставку в картинній галереї в київському журналі за підписом Василя Носи. Ну й захотілося дізнатися, чи не мешкають десь в Україні Носи походженням не з Дубового-Красної. Написав листа до того Носи на адресу редакції і незабаром отримав відповідь: здоров-був, брате Михайле. Виявилося, що Василь родом з Мортоша (Тячівки), а батько його, 1926 року народження – з… Красношори. Потім цей Василь Носа, який встиг пожити у столиці, потусуватися по літературно-мистецьких і політично-дисидентських колах, повернувся до старенької матері і навіть приїжджав на храмове свято в Дубове, а заодно зустрівся і зі мною. 

Виявилося, що про Носів Василь теж трохи знає, що мешкали вони не тільки в Румунії, але й королівській Угорщині, а походять аж із Сербо-Хорватії (так він писав, а потім розповідав). І згадується таке прізвище в угорських джерелах чи й не тисячу років тому.

Вірити чи не вірити київсько-тячівському Василю Носі – справа особистих уподобань. Скажу тільки, що аферистом він не виглядав (кажу в минулому часі, бо чоловік пішов від нас у кращі світи), але до нього прихильно ставилися і висловлювалися відомі наші земляки і Шевченківські лавреати Петро Мідянка, а в новітні фейсбучні часи – Дмитро Кремінь.

На цьому історії з походженням роду Носів не закінчилися. Ще одну легенду підкинув мені двоюрідний стрий Петро, 1921 року народження, який встиг втекти з мадярської армії, організувати в околицях Дубового партизанський загін, повоювати проти угорських і німецьких нацистів і… отримати вирок від радянської влади – 25 років ув’язнення за зв’язки з ОУН і підпільну антирадянську діяльність після нової окупації. Так ось, десь під Воркутою в таборовому лазареті зустрівся йому якийсь словак із тих, що теж не догодили червоним визволителям, і спитався, чи й він не словак. Бо в них, десь у сусідньому підтатранському селі, половина жителів має прізвище Носа.

Колись мене зацікавила історія полковника Носа не тільки виключно через його зрадницький перехід на сторону москалів у 1708 році в столичному Батурині, внаслідок чого той Батурин увійшов в історію як приклад геноциду українців московитами, коли було вирізано тотально все населення від немовляти до старих, за винятком хіба сім’ї ще одного зрадника генерального писаря Кочубея. Бо дехто прочитав прізвище Ніс у родовому відмінку і почав глузувати над Носами реальними, що був у нашому роду і такий персонаж.

Прізвище Ніс справді відоме у козацьких зводах, навіть містечко Носівка є на Чернігівщині. А в 19-му столітті на тій таки Чернігівщині творив і діяв письменник Степан Ніс. Але з нашим родом вони ніякого, окрім українства, зв’язку не мають.

А підколки в житті трапляються всякі. До них варто ставитись із гумором, як до історії під умовною назвою «Носа – злодій!» (Була така реальна історія, коли дубівський голова Іван Фіцай – небезвідомий прототип Івана Каламаря – захотів чи то посміятися над корчмарем або ж по-радянському – працівником торгівлі жидом Ароном, чи то провчити, аби був пильнішим, але поліз якось у пивницю, де Арон тримав горілку. Одразу скажу, що не красти, бо гурт сміхованців за попередньою домовленістю залишився на вулиці чекати, чим то закінчиться. А закінчилось тим, що Арон, почувши «злодія», почав кричати за своїм сусідом, що жив навпроти – Носою-Валацманом по-місцевому, що мав і прізвисько за родом діяльності – Ковач. Оскільки Арон володів місцевою говіркою з горем навпіл, то в нього замість «Носо, ходи сюди, бо до мене злодій заліз!» почав кричати «Носа, злодій!». Сміхованці рознесли пригоду по селу саме у варіанті «Носа – злодій!». Що ж, і таке буває.)

Отже, перша згадка про Носу в Дубовому відноситься до часу, віддаленого від нас понад 320-ма роками. За такий період змінюються десять-дванадцять поколінь, тож вирахувати, в якому коліні нам є сучасна людина із прізвищем Носа, доволі важко, бо ми знаємо-пам’ятаємо про своїх предків відсили до четвертого-п’ятого коліна. Це польська шляхта, та й українська теж, подекуди виводили історії своїх родів на триста й більше років. Люду посполитому було якось не до того.

Наприклад, мені доводилося чути лише про свого прапрадіда Василя Носу із Красношори, син якого Іван (1836 – 1908), мій прадід, одружившись із Марією Штефановою, в дівоцтві Соймою, оселився на клиноподібній ділянці між млиновицею і Нижньою Дзвором в нижньому кінці Дубового. Чи прикупив прадід ту ділянку, чи просто зайняв її, вільну й зарослу вільшанником, ні батько, ні стрий Петро не знали, а значить і мені не змогли пояснити достеменно. Але в тому клину потім знайшлося місце і для Белея Петра, і власне для власника млина Странтури, і для інших громадян – Цуберів (Ґабориків), баби Шелембички, згодом ще й для Патикариша, Піцурів та Мотринців. Залишки млиновиці у вигляді ярку при дорозі від Писка до Маґеївської берви (міст) видно було ще в кінці минулого століття, а також посередині Странтурової ниви. Зрештою, млиновиця впадала у струмок Синявка, що й тепер поколінні носівських городів називають Млиновицею. Далі попід дорогу цей ярок виходив на межу із ділянкою Крічфалушіїв (Галаїв) і впадав знову у Нижній Дзвур. Це видно на одній старій (десь із другої половини 19-го століття) карті-схемі земельних ділянок, яку в нетрях інтернету відкопав мій зять Віктор і переслав мені. До речі, дорога в Нижній Дзвур з центральної повертала в Комарові, від Писка до центральної дороги була лише пішохідна. Моя мама вийшла заміж і прийшла жити на носівську землю у 1934 році, тож вона розповідала, що нести коромисло з двома відрами на двох плечах тією пішохідною не можна було, бо чіплялися відра за плоти-огорожі.

У прадіда були брат Василь, що мав сімох синів і дочку, ще один брат був валацманом, сестра Митриха Піцурка. Точніших даних, на жаль, не маю. 

Прадід почистив свої вільшанники, а відтак поділив землю між чотирма синами – Гаврилом (1870 р. н., що мав 5 синів і 4 дочки), Петром (1882 р. н., що мав що мав 4 синів і 4 дочки), Іваном (1888 р. н., що мав тільки одного сина – мого батька Івана, бо загинув у першій світовій війні 1914 чи 1915 року) і Юрою (цей був бездітним і помер молодим від тифу, залишивши вдовою Кубинчиху), а ті у свою чергу ділили землю між своїми нащадками, тож тепер на тих прадідівських вільшанниках у шістнадцятьох будинках проживають родичі в четвертому-п’ятому коліні. Саме за прадідом Іваном закріпилося сільське прізвисько – Вільховий, бо він ті вільхи не тільки прочищав, а й міг комусь бідному подарувати навіть як будівельний матеріал. А Носів у Дубовому вже розплодилось багатенько, тож дубівчани почали вигадувати їм додаткові прізвиська. Серед таких, крім Вільхових, найчисельнішими є Носи – Валацмани, Ґанджели, Юркови, Мазури, Павлови, Онофрі. Окремі прізвиська виникали за родом діяльності – Ковач, Жилізний, Ломпляник, Завторг. У Красній є нащадки Носів-Романів. Знаю, що батько з Носою-Валацманом Миколою називали один одного братами. Про родинну спорідненість із Романами батько теж згадував. 

А взагалі прізвище Носа є далеко не найчисленнішим у Дубовому, тим паче в районі чи області. Про поширеність своїх родичів можна довідатися із сайту «Рідні» (https://ridni.org/karta/%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%B0 ).

Як бачимо, Носів найбільше у Красній, де вони разом із Соймами і Грицанами є найпоширенішими. Всього в районі проживає 337 мешканців із цим прізвищем, у Рахівському районі – 15, в Ужгороді – 9, у Києві – 4. 

Незважаючи на румунський слід у своїй історії, Носи, безперечно, корінні українці не тільки Дубового, Красної, але і в цілому Верховини, Закарпаття, і, ширше, – України. Бо будь-який рід у чужомовному середовищі асимілюється у третьому-четвертому поколінні. А тут поколінь близько півтора десятка. Та й невідомо, чи були ті пришельці румунами, чи, може, хорватами, з тих білих хорватів, що в давнину помандрували з Карпат на Балкани, а потім, засумувавши за батьківщиною, подались назад, через Румунію, Угорщину. Чим не ще одна легенда про походження Носів? 

Та й крові різних родів в організмі будь-якої людини предостатньо. І чим дальніші ті роди, тим краща генетика виходить. Недарма верховинці так полюбляли сватати для своїх синів дівчат із інших сіл, щоб не було винародовлення. Про це натхненно розповідав мені колись Петро Мідянка.

В мені, наприклад, тече кров таких родів як Лукачі (Сулими), Піцури (Юркови), Декети (Фіцаки), це по маминій лінії. А ще я, на жаль, не знаю, яке дівоче прізвище мала моя прабаба, що вийшла заміж за Петра Декета-Фіцака. По батьковій лінії зустрічаються власне Носи, Сойми, баба ж Одотя була з Ґалаців. Серед моїх родичів носії ще більшої кількості прізвищ, адже у прадіда окрім чотирьох синів були ще четверо дочок – Циля (Василина), Одотя, Іляна, Маріка, які вийшли заміж відповідно за Бігунця, Русінку, Ребаря (Андрійчика), про Маріку відомості відсутні. Отже, їх нащадки теж мені родичі. А ще баба Одотя після смерті мого діда Івана Носи десь у Бескидах у складі австро-угорської армії у війні з армією російською вийшла заміж за Леспуха Василя, з яким народили мого стрия Михайла, тіток Марію (Мацолиху) і Анну (Русначку), в яких теж нащадків чимало, що теж мені припадають родичами – двоюрідними братами, сестрами, племінниками.

Портрети батька (1910 – 1990) і матері Василини Михайлівни (1919 – 2011) влітку 1958 року, коли мені було 3 чи 4 місяці.

Якщо так прослідкувати перехрещування родів у селі, навіть великому, як Дубове, то майже все населення буде мати між собою якісь родинні зв’язки. Принаймні будуть хоч сватами, які, як той казав, останні із родичів. 

В дорадянський період найвідомішими представниками нашого роду були Носа-Серюга Федір (про якого вже доводилося писати на сторінках фейсбуку), Носа-Вільховий Петро (1882-1948) – брат мого діда Івана, що був кіроном і кіш-беровом за чехів і мадярів (про нього є згадки у книзі О. Мороза «У серці Мараморошу: історія греко-католицької спільноти Дубового й околиць»), у радянські часи – Михайло Іванович (Носа-Мазур), бо був головою виконкому Дубівської сільради і депутатом Верховної Ради УРСР, Михайло Ілліч – керівник облсільгосптехніки, Іван Васильович – директор краснянської восьмирічки. В новітні часи слави й впізнаваності зазнали отець Василь Носа, настоятель греко-католицького храму в Рахові й автор книги про цю парафію, дубівський селищний голова Василь Носа, на жаль покійний, вчителька Ганна Носа, авторка двох книжок про історію Дубового, краснянська сільська голова Марія Носа, тепер – директорка школи у Красній, довголітній директор школи на Вітерній Олександр Носа, редактор обласної газети «Неділя» Михайло Носа, ваш покірний слуга… А на підході лікар Василь Носа, викладачка УжНУ Богдана Носа, заступник голови РДА Вадим Носа, виконавиця пісень із Красної Злата Носа, талановита випускниця дубівської середньої школи Юлія Носа.

Українська Вікіпедія згадує про двох Михайлів Носів – політичного діяча і літератора.

У фейсбуці присутні 100 представників носівського роду. Ґуґл подає інформацію, що носії з таким прізвищем є у США, але походженням, здається, з Африки. Одним словом, як бачите, досліджувати є що. Кому цікаво. І не тільки про Носів, а й про інші дубівські роди.

Михайло Носа, викладач ЗПФК.