Днями футбольний світ вшанував чергову річницю одного з найвизначніших спортивних тріумфів – «Дива в Берні». Ця подія вважається найбільшою сенсацією в історії чемпіонатів світу з футболу, що залишила незабутній слід у серцях мільйонів. Хоча живих учасників того легендарного матчу вже не залишилось, пам’ять про них живе. Останнім з німецьких героїв був Горст Еккель, що пішов з життя у 2021 році. Ще раніше, у 2015-му, світ втратив останнього з «Могутніх Мадярів» Єне Бузанскі.

У центрі цієї історії стоїть Фріц Вальтер – головна постать Чемпіонату світу 1954 року, де збірна ФРН, попри всі прогнози, приголомшила не лише світову спільноту, а й саму себе. Його шлях до тріумфу був нелегким, сповненим викликів, що відображали складну епоху.

***

Життя у тоталітарній державі нагадувало криве дзеркало – кожне повідомлення, кожен звук були спотворені пропагандою. Згадаймо фінал Кубка Німеччини 1940 року між «Шальке» та «Дрезденом». Це був нудний, неякісний матч, де єдиний гол «Шахтарі» забили з явним порушенням правил. Проте тогочасна преса, зокрема Fussball, не помічала цього, вихваляючи «потужну демонстрацію внутрішньої сили та близькості до народу», де «спорт пишається армією, що дозволяє йому так стрімко розвиватися».

Насправді ж, це була справжня комедія. Публіка на стадіоні, незадоволена грою, постійно озиралася на небо, побоюючись британських бомбардувальників, і вигукувала: «Ви взагалі будете грати?» Але хто мав грати? За перші п’ять днів польської кампанії до Вермахту мобілізували дев’ятьох гравців національної збірної. Настрою також не було, адже чутки про величезні втрати Люфтваффе, про відступ Роммеля в Африці та партизанський рух у захопленій Югославії вже ширилися.

Десь символічно, що саме в момент, коли футбол перебував на дні, нікому не потрібний, зародилася надія. У липні 1940 року 20-річний Фріц Вальтер дебютував за збірну Німеччини у спарингу проти Румунії, відзначившись хет-триком у переможній грі (9:3). Тренер Зепп Гербергер обійняв його зі словами: «Я щасливий, Фріце, ти мене не розчарував. Тепер ти зможеш приїхати ще раз». Так вони й пройшли разом через життя – тренер і його капітан, сплівши свої долі з історією німецького футболу.

***

Фріц Вальтер походив із середнього класу. Його батько тримав бар поруч зі стадіоном у Кайзерслаутерні, де згодом заграли й рідні брати Фріца – Отмар та Людвіг. Світ так і не дізнався, яким футболістом міг стати Людвіг, адже він зіграв лише два матчі, перш ніж його мобілізували та відправили на Східний фронт. Отмар був типовим центральним нападником – потужним, з чудовим ударом та координацією. А Фріц був справжнім творцем, який не визнавав і не потребував фіксованої позиції на полі. Як писав журналіст Герхард Зеехазе: «Він інтерпретував футбол як мистецтво імпровізації. Простіше кажучи, він був генієм».

На жаль, криве дзеркало війни продовжувало спотворювати реальність. У 1940 році Вальтера призвали до Вермахту, хоча важко було знайти менш придатну для війська людину – Фріц не мав душевного спокою, страждав від депресій та невпевненості. Єдиною хорошою новиною була його служба, яка на початках полягала переважно у грі за Бундестім. Міністр пропаганди Геббельс вважав розгромні перемоги у спорті корисними для підняття духу. За 1940-1942 роки збірна провела 26 матчів – здебільшого хаотичних, і Вальтер зіграв у 24 з них.