Поняття “соборність” – це ключовий елемент національної ідентичності, що символізує прагнення України до єдності та державного розквіту. Воно охоплює об’єднання всіх українських земель в межах однієї держави та згуртування громадян, незалежно від їхнього походження. Соборність нерозривно пов’язана з реальною державністю, суверенітетом та незалежністю, становлячи основу української державотворчої традиції.

Для українців соборність – це передусім єдність у різноманітті, консолідація навколо української державності та національної ідентичності. Ця ідея має глибоке історичне коріння, про що свідчать давньоруські літописи та епос “Слово о полку Ігоревім”. Прагнення до об’єднання земель простежується в політиці київських князів, а згодом – і гетьманів, зокрема Богдана Хмельницького, який відстоював права козацької старшини на всю територію України.

Історично українські землі часто перебували під владою сусідніх держав. У XIV столітті значна частина України потрапила під вплив Великого князівства Литовського, а з 1569 року – Речі Посполитої через Люблінську унію. Національно-визвольна війна середини XVII століття під проводом Богдана Хмельницького стала важливим етапом у формуванні української державності та зміцненні ідеї соборності. Ця концепція продовжувала розвиватися у працях українських діячів, від Кирило-Мефодіївського братства та Михайла Драгоманова до Володимира Антоновича і Миколи Міхновського, який рішуче обстоював суверенітет Соборної України.

Після поділів Речі Посполитої українські землі опинилися у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Ідея єдиної України зберігалася в історичній пам’яті та культурній спадщині, але її практична реалізація стикалася з численними перешкодами через протистояння імперій та агресивну політику асиміляції.

Період 1917-1920 років став вирішальним для спроб реалізації ідеї соборності. Після падіння Російської імперії, 20 листопада 1917 року, була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), яка активно працювала над об’єднанням українських земель. Брест-Литовські переговори, хоч і не призвели до повного успіху, але висунули питання інтеграції західноукраїнських територій.

У відповідь на ці події, у Галичині відбулися масові народні зібрання, що підтверджували прагнення до злуки з Наддніпрянською Україною. Після розпаду Австро-Угорщини у 1918 році, на її уламках виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Буковинське народне віче 3 листопада 1918 року проголосило об’єднання австрійської частини українських земель з Україною. Однак, румунська окупація Чернівців та Генеральний конгрес, що декларував злуку Буковини з Румунією, стали серйозною перешкодою.

Закарпаття, що перебувало у складі Угорщини, а згодом Чехословаччини та Румунії, також виявляло прагнення до возз’єднання з Україною. Незважаючи на складні міжнародні обставини та втручання сусідів, український народ наполегливо прагнув до своєї єдності.

Ключовим моментом стало підписання Передвступного договору про злуку ЗУНР і УНР 1 грудня 1918 року у Фастові. Урочиста церемонія проголошення Акта Злуки відбулася 22 січня 1919 року на площі Софії Київської, символізуючи об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки та Наддніпрянської Великої України. Цей акт став надзвичайно важливим морально-політичним кроком, що демонстрував прагнення української нації до державної єдності.

Незважаючи на символічний акт, практичне об’єднання було ускладнене зовнішніми факторами та конфліктами. Українська Галицька Армія (УГА) та Дієва армія УНР зазнавали значних труднощів, включаючи боротьбу з більшовиками, поляками та білогвардійцями. Внутрішні розбіжності між урядами ЗУНР та УНР, зокрема щодо зовнішньополітичних орієнтацій, гальмували процес єднання.

Після складних військових подій та політичних комбінацій, українські землі знову опинилися під контролем різних держав. Варшавський договір 1920 року, укладений між УНР та Польщею, мав на меті спільну боротьбу проти Радянської України, але призвів до фактичної передачі західноукраїнських земель під польську юрисдикцію.

Ризький мирний договір 1921 року, підписаний між Польщею та Радянською Росією, юридично закріпив поділ українських земель. Попри наполегливі зусилля української сторони, спрямовані на самовизначення Східної Галичини, договір призвів до входження Холмщини, Підляшшя, Західної Волині та Західного Полісся до складу Польщі.

Доля південно-західних українських територій, зокрема Бессарабії, також була складною. Проголошення Бессарабії “Молдавською Народною Республікою” та її подальша окупація румунськими військами стали серйозною перешкодою для реалізації українських національних прагнень.

Розпад двох імперій створив сприятливі умови для самовизначення українського народу, проте внутрішні та зовнішні фактори не дозволили повною мірою втілити в життя ідею соборності. Процес відновлення незалежності України у 1990-х роках, включаючи ухвалення “Декларації про державний суверенітет України” та проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, став логічним продовженням багатовікової боротьби за соборність українських земель.

Свято Дня Соборності, яке відзначається 22 січня, слугує нагадуванням про незламну єдність українського народу та його невід’ємне прагнення до незалежності. Українська нація, завдяки зусиллям видатних діячів культури та власному жертовному внеску в історичні події, продовжує свій розвиток, демонструючи свій унікальний потенціал та національні цінності.

Акт Злуки – це потужний символ єдності духу, часу і простору, який продовжує жити в колективній історичній пам’яті народу, нагадуючи про відновлення незалежності України у 1991 році.

За матеріалами Дніпропетровської ОДА