👥 Історія 18. «Пам’ятаємо! Перемагаємо! Спогади — 80 років потому»

Спогади про Рубаху Андрія Антоновича (1914 – 2015 рр.), ветерана Другої світової війни, жителя села Баківці, є важливою частиною нашої історії. Його історія – це історія мужності, виживання та незламної віри в перемогу.

У травні 1941 року Андрія Антоновича разом із іншими мешканцями Баківців призвали на військові навчання, які мали тривати 40 днів. Їх розмістили у військовому таборі неподалік Ківерців. Вже через місяць їх перекинули ближче до кордону, до річки Буг, у складі 306-го піхотного полку. Саме там, біля Бугу, війна і застала Андрія Антоновича. Вони ледь встигли розбити намети, як німецька армія почала обстріл. Бійці, взявши в руки кулемети, мужньо відстрілювалися від ворога. Під час бою Андрій Рубаха отримав поранення і разом з іншими, хто вижив, потрапив у полон. З цього трагічного моменту почалася найважча сторінка в житті Андрія Антоновича. Спогади про цей період пронизані болем і стражданням.

👤 Чоловік провів місяць у німецькому таборі, розташованому в місті Хелм. Умови були жахливими: спали у тісних бараках, а вдень в’язнів виганяли на важку працю. Їжу давали мізерну – смердючу баланду, від якої люди масово гинули. Через два місяці тих, хто вижив, перевезли до міста Мепин. Змучені та голодні, вони навіть не могли зірвати травинки, щоб втамувати голод, адже вартові безжально стріляли з кулеметів. Наступним етапом став Інсбург у Німеччині. Тут знущання досягли апогею. За табірною огорожею знаходився басейн, глибина якого перевищувала зріст людини. Охоронці хапали полонених за руки та ноги, розгойдували і кидали у крижану воду. Тих, хто вибирався з басейну, додатково обливали холодною водою зі шланга. Це приносило садистам-наглядачам велику втіху.

▪️ Пізніше групу з 200 чоловік, серед яких був і Андрій Рубаха, перевезли до Гамбурга. Там полонені отримали можливість ходити в ліс по дрова, щоб хоч трохи обігріти холодні бараки. Згодом Андрій Антонович потрапив до «Мангайму», де його змусили працювати на військовому заводі. Спогади про цей час також важкі.

Пригадував дід Андрій, як на заводі прості німецькі робітники, ризикуючи життям, під час обіду навмисно залишали свої пайки хліба для голодних військовополонених, а також крадькома зливали з баків залишки супу.

🔸 У 1945 році, коли американські війська звільнили територію, де знаходився завод, німці в паніці втекли, покинувши полонених напризволяще. Тоді полонені, взявши білі прапори, пішли через лінію фронту назустріч американцям. Американці пропонували їм емігрувати до Англії чи Америки, але дід Андрій, разом з 12 тисячами інших полонених, вирішив пішки повернутися на рідну землю, в Україну. Повернення додому було довгим і важким.

🇺🇦 Але побачитися з рідними одразу не вдалося. Після повернення формування було відправлено на Донбас, де Андрія Антоновича змусили працювати у важких кам’яних кар’єрах ще два роки. І лише в 1947 році він нарешті зміг повернутися до своєї сім’ї. Незважаючи на всі труднощі та випробування, він прожив довге і насичене життя, завжди залишаючись доброзичливою і позитивною людиною. Андрій Антонович відсвяткував свій 100-річний ювілей в колі рідних і близьких, а в 2015 році відійшов у вічність. Його спогади назавжди залишаться в нашій пам’яті.

📝 Підготувала бібілотекар села Баківці Оксенюк Ірина