Спогади про Рубаху Андрія Антоновича (1914 – 2015 рр.), ветерана Другої світової війни, жителя села Баківці

У травні 1941 року Андрія Антоновича, жителя села Баківці, разом із іншими односельцями призвали на військові навчання, які тривали 40 днів. Їх розмістили у військовому таборі неподалік Ківерців. Вже через місяць їх перекинули у прикордонну зону біля річки Буг, де вони увійшли до складу 306-го піхотного полку. Там Андрія Антоновича і застала Друга світова війна. Не встигли вони навіть розгорнути табір, як їх атакували німецькі війська. Бійці, взявши кулемети, стали давати відсіч. Андрій Рубаха, отримавши поранення, разом з іншими вцілілими потрапив в оточення, а згодом і в полон. З цього трагічного моменту почалася важка сторінка в житті ветерана Андрія Антоновича.

Андрій Антонович провів місяць у німецькому таборі в місті Хелм. Умови були жахливі: спали у бараках, а вдень в’язнів виганяли на вулицю. Їжа була нестерпною, і полонені гинули десятками. Через два місяці тих, хто вижив, перевезли до Мепінгу. Знесилені та голодні, вони не мали змоги навіть зірвати травинку, оскільки вартові безжально стріляли. Наступним пунктом став Інсбург у Німеччині, де знущання стали ще більш жорстокими. Біля табору був басейн, глибина якого перевищувала зріст людини. Охоронці хапали полонених за руки й ноги, розгойдували та кидали у воду, а тих, хто вибирався, додатково обливали холодною водою зі шланга, знаходячи в цьому садистську втіху.

Згодом двісті в’язнів, серед яких був і Андрій Рубаха, перевели до Гамбурга. Там полонені отримали можливість приносити дрова з лісу, щоб обігрівати бараки. Далі Андрій Антонович опинився в «Мангаймі», де працював на військовому заводі. Він згадував, як цивільні німці, працюючи на заводі, під час обіду навмисно залишали шматки хліба для військовополонених, а також зливали залишки супу з баків, щоб ті могли доїсти. Ці спогади назавжди закарбувалися в пам’яті Андрія Антоновича.

У 1945 році, коли американські війська зайняли територію, де знаходився завод, німці втекли, залишивши полонених. Тоді в’язні, взявши білі прапори, пішли за лінію фронту до американців. Американці запропонували їм емігрувати до Англії чи Америки, але Андрій Антонович разом з дванадцятьма тисячами полонених вирішив повернутися на Батьківщину пішки. Дорога додому була довгою та важкою, але бажання повернутися до рідних було сильнішим за будь-які труднощі, які зустрічалися на їхньому шляху.

Однак, після повернення на рідну землю, Андрію Антоновичу не дозволили відразу зустрітися з сім’єю. Його та інших військовополонених відправили на Донбас, де вони два роки працювали в кам’яних кар’єрах. Лише у 1947 році Андрій Антонович зміг повернутися додому і обійняти своїх рідних. Незважаючи на всі труднощі, які йому довелося пережити, він завжди залишався позитивною та доброзичливою людиною. Андрій Антонович прожив довге та насичене життя, відзначив свій 100-літній ювілей у колі сім’ї та помер у 2015 році, залишивши по собі світлу пам’ять.

Підготувала бібілотекар села Баківці Оксенюк Ірина