ІСТОРІЇ НЕСКОРЕНИХ: ВОЛОДИМИР ПЕРЕКЛИТА

Людяність – на першому місці.

Це зворушлива історія 47-річного воїна Володимира Переклити із села Липівка, чиє життя обірвалося на Донеччині, але чий дух незламності та людяності назавжди залишаться в пам’яті.

Народжений 11 серпня 1975 року в селянській родині, Володимир був середульшим із трьох дітей. Змалку він виявляв працьовитість, допомагаючи батькові-комбайнеру під час жнив уже з 14 років, за що отримував гроші та призи – неабияке заохочення для юнака. У вільний час він присвячував себе східним єдиноборствам та фізичній підготовці, удосконалюючись для себе, а не для змагань. У школі Володимир виявляв глибокий інтерес до історії, української літератури, військової підготовки та фізкультури. Він багато читав, адже мріяв стати правоохоронцем. Проте, радянські часи накладали відбиток, і про родинні зв’язки з воїнами УПА, хоч і існували, в родині майже не говорили через потенційні проблеми.

Незважаючи на нездійснену мрію стати правоохоронцем, життя Володимира було наповнене любов’ю та щастям. У 18 років він одружився зі своєю шкільною любов’ю Лесею. «Володя був таким, що не міг не подобатися, – згадує пані Леся. – Я хоча й юна, розуміла, що він – моя доля, мій чоловік, на все життя. У нього людяність, повага до рідних, любов до мене, як до дружини, згодом до дітей – були чільними, на першому місці». Народження первістки Наталі принесло подружжю безмежну радість, яку Володимир висловив у зворушливій записці: “Привіт, моя кохана Лесю, я дуже радий, що в нас народилася донечка”. Через два роки сім’я поповнилася сином, якого також назвали Володимиром.

Родина жила щасливо. Володимир був люблячим батьком, який показував дітям світ, навчав їх про природу, рідну землю, водив у ліс по гриби та на пікніки. Діти купалися в його батьківській любові. Професійний шлях Володимира включав роботу на підприємстві “Тикаферлюкс” та посаду заготовлювача худоби на Івано-Франківському м’ясокомбінаті. За характером він був добрим, але миттєво спалахував, зіткнувшись із несправедливістю чи образою. Особливо сильно він любив своїх трьох онуків: Тимофія, Марка та Мілану, щодня дякуючи Богові за щастя бути дідусем.

Повномасштабне вторгнення застало родину зненацька. Володимир, який саме збирався на базар, одразу повернувся додому, щоб бути з найріднішими. У липні 2022 року він отримав повістку і того ж дня вирушив до військкомату. Після двомісячного навчання у Львові, Володимир Переклита служив у 79-ій окремій десантно-штурмовій Таврійській бригаді. Він регулярно спілкувався з дружиною, зазвичай раз на три дні, та завжди писав їй перед виходом на позиції: «Кицюню, коли я повернуся, зателефоную», дотримуючись своєї обіцянки.

На війні здоров’я Володимира погіршилося після того, як ворожий снаряд влучив у бліндаж. Він кинувся рятувати побратимів, але пережитий стрес негативно вплинув на серце. У Львові йому провели операцію на серці. Поки він лікувався, багато його побратимів загинули, що ще більше підкосило дух бійця. 15 червня 2023 року, перед тим, як піти на чергову позицію, Володимир написав дружині своє останнє повідомлення: «Я зателефоную». На жаль, цього не сталося. Володимир Переклита загинув біля Новомихайлівки на Донеччині внаслідок атаки ворожих дронів.

Пані Леся згадує його останні слова: «Як Володя ще був у відпустці, то сказав мені, що навіть коли я почую, що він буцімто загинув, аби не вірила спершу, а дочекалася доказів». Поховали Героя у рідному селі Липівка. Посмертно його нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. На фасаді місцевого ліцею встановлено меморіальну таблицю на його честь.