«ІСТОРІЇ НЕСКОРЕНИХ»: ПАВЛО ФУЧЕНКО – пам’яті 42-річного воїна Павла Фученка з Тисмениці, який віддав своє життя за Україну.

«Треба йти воювати, щоби зупинити ворога»…

Народився Павло Фученко 16 листопада 1981 року. Він був третім сином у багатодітній родині вчителів, Ганни та Василя. Мав п’ятьох братів: Андрія, Остапа, Василя, Ігоря, Тараса. За словами матері, Павла Фученка назвали на честь діда по батьковій лінії. І сміливий воїн повторив його долю. Дід Павло був учасником Другої світової війни, пройшов бої по всій Україні, був поранений і втратив ногу. Він розповідав онукам про ті страшні часи і показував нагороди. Найбільше він просив Бога, аби ніколи нічого подібного не повторилося. Хлопці любили слухати діда, але тоді ніхто з них і подумати не міг, що на їхню долю випаде війна.

У школі майбутній Герой Павло Фученко захоплювався футболом і фотографуванням. Свої світлини робив ще на плівку. З радістю розповідав, як він фіксує неповторні миті з життя однокласників та красу рідного краю. Родинним захопленням Фученків була також музика. Павло Фученко навчався в Тисменицькій дитячій музичній школі по класу кларнета. Його викладачем був педагог Михайло Йосипенко, який ставився до своїх учнів, як до рідних дітей, і завжди говорив, що для досягнення успіху потрібно ретельно вчитися і наполегливо працювати.

У юності Павло Фученко мав багато знайомих, але мало справжніх друзів. Він вважав, що друг – це особлива людина, як брат. А що таке братерство, він добре знав, маючи стільки рідних братів. Після закінчення школи з похвальним листом вступив до Івано-Франківського музичного училища імені Дениса Січинського, яке закінчив у 2000 році з відзнакою. Під час навчання був учасником духового оркестру училища під керівництвом Петра Гундера, багато виступав. Згодом став студентом музично-педагогічного факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, який закінчив у 2003 році. Далі Павло Фученко працював, бо часи були нелегкі. Батьки, працюючи в школі, заробляли небагато, тому сини їм допомагали. Павло грав на весіллях, а згодом поїхав за кордон. Працював у Польщі, Австрії, Бельгії, де заробляв музикою та на будівництві. Перед повномасштабним вторгненням працював в Івано-Франківську, на заводі.

«Ще від початку великої війни син казав, що треба йти воювати, щоб зупинити ворога, бо, якщо відмовимося воювати, то нелюди увірвуться в наші будинки», – говорить мати воїна Павла Фученка. Його мобілізували в червні 2022 року. Мати плакала, просила почекати, бо її син мав проблеми зі спиною. Та Павло Фученко пішов. Навчання проходив у Львові. Туди приїжджали його племінники, які дуже пишалися своїм дядьком. Як доброго і кмітливого солдата, Павла відправили в Англію. Повернувшись в Україну, у складі 3-ої окремої штурмової бригади, він брав участь у боях на Херсонщині, під Соледаром, Авдіївкою та Бахмутом.

Одного разу, приїхавши додому у відпустку, воїн привіз нагороду: «Золотий Хрест» від тодішнього Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного, яким його було відзначено 7 серпня 2023 року. Про службу, бої, фронтові будні, про те, як рятував життя побратимам, як, ризикуючи собою, витягував тіла загиблих, майже не розповідав. Востаннє Павло Фученко був удома перед Вербною неділею 2024 року. Відпустку не добув, поїхав на фронт, кажучи, що треба повертатися. На Великдень, перед тим, як іти на завдання, Павло телефонував матері, казав, що волонтери привезли частування, і просив, щоб вона не хвилювалася, бо вони мають добре захисне екіпірування. Наостанок додав, що з ним може кілька днів не бути зв’язку.

Минув тиждень, Павло не телефонував і не привітав маму з Днем матері, жінка забила на сполох. І не даремно… 12 травня 2024 року поблизу Новоєгорівки Сватівського району Луганської області Павло Фученко загинув. Рідні дізналися, що він з побратимами відбили напад ворога, та коли поверталися з позиції, почала працювати ворожа артилерія… Поховали Героя в Тисмениці. Окрім «Золотого Хреста», Павло Фученко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, званням почесний громадянин Івано-Франківська, відзнакою «За честь і звитягу» і медаллю Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового чину».