ІСТОРІЇ НЕСКОРЕНИХ: СЕРГІЙ ХАРЕНКО
«Ми українці — і ворога зупинимо»…

Ця історія присвячена світлій пам’яті 31-річного Сергія Харенка, уродженця села Рошнів, який віддав своє життя, захищаючи Україну під час АТО/ООС. Його життєвий шлях є яскравим прикладом патріотизму, незламності духу та глибокої любові до своєї Батьківщини, що втілює гасло «Ми українці — і ворога зупинимо».

Сергій побачив світ 7 червня 1981 року в мальовничому селі Рошнів. Протягом одинадцяти років він був єдиним сином у родині робітників Надії та Мар’яна Харенків, мріючи про братика чи сестричку. Коли в сім’ї з’явився молодший брат Тарас, Сергій був безмежно щасливий. «Він був йому за маму, тата та брата, — згадує пані Надія, матір Героя. — Возив малого усюди з собою на велосипеді, піклувався, ніколи не говорив, що не буде його глядіти». Це свідчить про його добру, чуйну та тонку душу, яка супроводжувала Сергія Харенка протягом усього життя. Він неймовірно любив музику, і на всіх заходах — святах, весіллях — завжди прагнув сісти поряд із музикантами.

Разом із батьками та братом Сергій жив і здобував освіту в Івано-Франківську, відвідуючи загальноосвітню школу №24 та музичну школу №3, де освоював гру на баяні. За словами пані Надії, це складний інструмент для дитини, але Сергію це подобалося, і рідні раділи його успіхам. Варто зазначити, що школярем, під час літніх канікул, Сергій брав участь у духовних реколекціях, де також грав на баяні. У вихідні та влітку хлопець часто їздив до Рошнева, де допомагав бабусі на фермі та в городі. Підлітком він став вправним косарем, навчившись цьому ремеслу від свого дідуся. З особливим трепетом Сергій слухав розповіді Єфрема Харенка (дідуся) про важкі часи та поневіряння українців за часів радянської окупації. Пан Єфрем сам у 1947 році був засланий на 10 років до Сибіру. Ці розповіді глибоко запали юнакові в душу і ще більше розпалили його патріотизм.

Після закінчення 9-го класу Сергій Харенко вступив до Івано-Франківського музичного училища імені Дениса Січинського, де не лише вдосконалював свої вміння баяніста, а й здобував фах диригента. Він мав багато друзів; до цього талановитого, спокійного, врівноваженого та розсудливого не за роками хлопця тягнулися багато студентів. Навчання Сергій Харенко продовжив у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за спеціальністю «Музична педагогіка і виховання». Після закінчення вишу він пройшов строкову військову службу. Спочатку служив у навчальному центрі в місті Золочів на Львівщині, де здобув військовий фах радіотелеграфіста, а згодом потрапив до внутрішніх військ у тоді ще вільному українському Севастополі. Мати воїна згадує: «Син був задоволений, що служить біля моря, із захопленням розповідав про українські та іноземні судна, які бачив».

Повернувшись з армії, Сергій не став працювати за фахом, а пішов трудитися на завод «Електролюкс». У 2004 році він брав активну участь у Помаранчевій революції в Києві, відстоюючи демократичні цінності та право українців на свободу і незалежність. «Син хотів щасливо жити, створити родину, купити машину, помешкання. Для цього багато трудився, їздив на роботу до Польщі», — розповідає Надія Харенко. Ці слова показують його прагнення до мирного та щасливого життя, за яке він згодом боровся.

25 березня 2015 року Сергія мобілізували для захисту України в зоні АТО/ООС. Син не сумнівався в перемозі, кажучи, що українці обов’язково зупинять ворога, і додавав: «Хто, як не я…». Навчання він проходив у навчальному центрі «Десна» на Чернігівщині. Далі служив зв’язківцем у 21-му батальйоні 56-ї окремої мотопіхотної бригади військової частини В-2604. У липні та листопаді 2015-го воїн був удома у відпустках. Під час останнього приїзду він казав, що через два місяці демобілізується і займеться особистим життям. Проте долі було завгодно інакше…

15 січня 2016 року поблизу селища Мирне Волноваського району на Донеччині Сергій Харенко загинув. Мати з невимовним болем згадує: «14 січня було свято Василія (за старим стилем). Син аж три рази телефонував, ми довго розмовляли, він розповідав, що привітав наших родичів Василів. Ще казав, що хоче приїхати на мій день народження. Тоді йому дали лише п’ять днів відпустки. Сергійко говорив, що це мало, бо разом з дорогою він майже не побуде вдома».

Пізніше воїн додав, що, напевно, поїде до брата Тараса, який на той момент був на строковій службі в Миколаївській області. Надія Харенко припускає, що якби її син таки приїхав додому, то, ймовірно, і не загинув би… Воїна не стало через поранення, несумісне з життям, яке він отримав унаслідок нападу ворожої диверсійної групи. Поховали Героя у рідному селі Рошнів, де він так любив бувати. Посмертно Сергій Харенко був нагороджений: відзнакою голови міста Івано-Франківська «За честь і звитягу», медаллю від Івано-Франківської ОДА та облради «За бойову звитягу», відзнакою президента України «За участь в антитерористичній операції». Також Героєві присвоєно звання «Почесний громадянин міста Івано-Франківська». У приміщенні старостинського округу в Рошневі, на фасадах Івано-Франківського ліцею №24 та музичного училища імені Дениса Січинського є меморіальні дошки на честь Сергія Харенка, що увічнюють його пам’ять.