І небо плакало: у Кропивницькому прощалися із Героями – захисниками України

Сьогодні Кропивницький з невимовним болем у серці проводжав у вічність своїх найвідважніших синів – солдата Дениса Нікомарова та солдата Дмитра Андрейченка. Ці мужні воїни, уродженці Кропивницького, як і кожен із нас, зробили найсвідоміший та найважливіший вибір – стати на захист своєї Батьківщини. Вони віддали найдорожче – власне життя – за нашу свободу, за мир на українській землі, за те, щоб кожен із нас міг жити у вільній і незалежній державі.

Страшна війна, розв’язана російськими агресорами, продовжує безжально забирати найкращих синів і доньок України, викарбовуючи їхні імена у наших серцях та на скрижалях історії нації. Кожен такий сумний день нагадує про ціну, яку платить Україна за свою свободу.

Денис Нікомаров народився 14 листопада 1987 року у Кропивницькому. Він навчався в загальноосвітній школі № 8, а професію механіка здобув в одному з професійно-технічних навчальних закладів міста. З юних літ Денис захоплювався технікою, особливо мотоциклами та автомобілями. Після завершення навчання він працював водієм таксі, а згодом успішно розвивав власну справу. Його цілеспрямованість та неабияка здатність долати будь-які труднощі завжди вирізняли його серед інших.

Війна, що принесла горе на нашу землю, змусила кожного українця зробити свій вибір. І Денис, попри певні проблеми зі здоров’ям, не зупинився перед викликами долі. У серпні 2023 року він добровільно вступив до лав Збройних Сил України, сповнений рішучості боронити свій дім, свою родину, своє місто й усю країну. Пройшовши необхідне військове навчання, він служив спочатку стрільцем, а згодом здобув посаду майстра ремонтного відділення бронетанкової техніки. Денис брав безпосередню участь у забезпеченні оборони України та захисту народу на Сумщині, Донеччині, а також виконував надзвичайно відповідальні та складні завдання на території Курської області. Солдат Денис Нікомаров служив віддано й чесно, з готовністю завжди брати на себе відповідальність, отримав статус учасника бойових дій. Його мужність, працьовитість і незламна витримка стали прикладом для багатьох. Трагічно, 11 вересня 2025 року серце солдата Дениса Нікомарова зупинилось. Йому було 37 років.

У мирному житті Денис був справжнім господарем, майстром на всі руки, який умів дати лад будь-якій справі. Він любив свою працю, цінував порядок і завжди прагнув, щоб навколо панувала злагода. Його добре й чуйне серце відкрило для нього широке коло друзів — його поважали, любили, до нього тягнулися люди. Але найбільшою цінністю для Дениса була сім’я. Він жив заради неї, віддавав своє тепло й сили найдорожчим людям. Він був найкращим батьком, який умів подарувати дітям любов, турботу й відчуття безпеки. Був вірним і люблячим чоловіком, надійною опорою для дружини, турботливим сином, який шанував і беріг своїх батьків. Без рідної людини залишилися мама, тато, дружина та четверо дітей. Для всіх він завжди буде світлом, яке ніколи не згасне — прикладом мужності, доброти та безмежної любові.

Дмитро Андрейченко народився 20 жовтня 1995 року у Кропивницькому. Навчався в загальноосвітній школі № 2. Із дитинства завжди вирізнявся щирістю, наполегливістю та неабиякою працьовитістю.

Після завершення навчання Дмитро обрав робітничу професію – вступив до Центральноукраїнського вищого професійного училища імені Миколи Федоровського, де здобув спеціальність електрозварювальника. Свою трудову діяльність Дмитро присвятив виробництву, працюючи токарем на підприємствах міста, зокрема у компаніях «Агро-Ліга» та «Деметра». Його поважали за сумлінність, відповідальність і високу майстерність. Колеги завжди відгукувалися про нього тепло — як про людину, яка вміла працювати чесно, щиро й з душею.

У години відпочинку Дмитро знаходив спокій у риболовлі. Для нього це було не просто хобі, а спосіб залишити міську метушню, відчути гармонію з природою. Коли Україна знову покликала своїх синів до зброї, Дмитро не вагаючись став у стрій. У грудні 2024 року він приєднався до 3-ої окремої штурмової бригади Збройних Сил України. Після проходження навчання він обійняв посаду кулеметника штурмового відділення. Також Дмитро активно здобував знання і досвід на курсах підготовки сержантського складу, прагнучи вдосконалюватися та бути ще кориснішим для побратимів. У військовому строю Дмитро знайшов справжніх братів по зброї, з якими виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту, з ким ділив радість перемог і гіркоту втрат.

Солдат Максим Андрейченко, захищаючи рідну землю від російських окупантів, загинув 10 вересня 2025 року біля населеного пункту Новоєгорівка Сватівського району Луганської області. Йому було лише 29 років. Надійний у кожному слові й вчинку, він пройшов шлях воїна з гідністю та честю. Та головною його силою завжди була родина. Від мами він перейняв уміння любити щиро, цінувати людську доброту та залишатися незламним навіть у найважчі хвилини. Бабуся завжди була поруч, підтримуючи і надихаючи на сміливі кроки. Дружина стала для нього серцем, у якому він знаходив спокій і натхнення, мріяв дарувати радість, захист і впевненість у завтрашньому дні. Сестра, з якою вони зростали пліч-о-пліч, була для нього найціннішим дивом. А донечка — найбільшою гордістю і сенсом життя, для якої він був справжнім героєм, другом та прикладом.

Наші захисники і захисниці – як янголи-охоронці, не вмирають, а повертаються на небо – вони завжди залишаються жити поряд із нами як приклад для наслідування. Ми дякуємо їм за відвагу, за любов до рідної землі, за те, що вони стояли за кожного з нас. Їхній подвиг назавжди залишиться у пам’яті громади, у серцях тих, хто знав їх особисто, і тих, хто відтепер пам’ятатиме їх як Героїв.

Схилимо голови і вшануємо пам’ять наших героїв захисників хвилиною мовчання. Слава їм! Вічна і світла пам’ять!