Біль матері, що не вщухає: Два роки без сина-героя

«Привіт, синочку. Чуєш і мовчиш. Все бачиш, а не можеш говорити. Два роки вже на цвинтарі лежиш. Я не навчилася без тебе жити…» Ці слова, сповнені невимовного горя, належать матері, яка втратила свого сина, Тараса, на війні. Минуло два роки, відколи її син спочив на цвинтарі, але біль не вщухає, а туга за ним лише посилюється.

«Ще не змирилась і не відпускаю. Душу твою у зграї журавлині… Холодний камінь сином називаю. Ти під ним спочив у домовині…» Мати досі не може повірити в незворотність втрати. Час невпинно йде, життя минає, друзі ведуть онуків до батьків, але для неї все зупинилося в той момент, коли її Тарас «так рано у безсмертя відлетів».

Згадуючи останні дні життя сина, мати питає: «Де те Вербове?! Там ти помирав. Очі востаннє подивились в небо… Чого ж ти, синку, маму не позвав. Щоб люто смерть твою взяла на себе…» Вона знала, що він пішов на Схід, де вже воював його брат. Попри всі прохання та сльози, Тарас не міг залишитися осторонь, адже «серце патріота в грудях мав… Хтось мусить Україну боронити…»

Він боровся «в самому пеклі, у Запоріжжі». Мати молилася за нього, просила Бога зберегти її дитя, яке «своє від ката захищає». Тарас був «добрий, привітний, не бачив ще життя», і вся родина та друзі чекали на його повернення. На жаль, це повернення стало «у домовині на щиті».

«Жовтень був, коли сказали. – Вбили. І почорніли всі листочки золоті.. Вітри осінні вовками завили…» Героєм, в орденах, він повернувся до рідної хати. Але для матері це було невимовне горе. «Два роки, я на цвинтарі в сльозах. Портрет на камені і смерті дата…» Вона не розуміє, чим завинив перед Богом її простий хлопчина, який «з дитинства працював, зла не робив… Був добрий, щирий, веселий, завзятий…»

«Хороший брат і сином добрим був. Не для війни Тараса я зростила… Чого Господь молитви не почув. Серце своє я з ним похоронила…» Навіть через два роки могила її сина вся у квітах. Вона приходить туди, щоб поговорити з ним, бо знає, що він живий у молитвах і думках, а його голос «з неба приносить вітер…»

Вдома кожна річ Тараса — старі кросівки, куртка — зберігає пам’ять про нього. «Знаю синочку, жити ти хотів. Війна собі найкращих забирає…» З небес він бачить, як болить його мати, і вона картає себе, чому не зупинила його тоді. Минають дні, місяці, роки, але її місце спокою — його могила.

Люди називають його Героєм, згадують у храмах, приносять квіти. Але для матері він назавжди залишиться її сином, який «не приведе мені онуків дім», «матусею не будеш називати…» Він назавжди залишився молодим, яким вона його востаннє проводжала з хати.

Біля могили сльози — це все, що залишилось. Душа німа, не може кричати. «Боже, покарай всіх ворогів. Які прийшли наших синів вбивати…»

Автор: Соломія Українець