10 липня – дата, що назавжди закарбувалася в серцях українців як День вшанування загиблих медиків. Цього дня Україна вперше офіційно віддає шану тим, хто ціною власного життя рятував інших, хто до останнього подиху залишався вірним клятві Гіппократа. Це не просто дата в календарі, а глибокий символ безмежної мужності та самопожертви, які демонструють наші медичні працівники на фронті та в тилу. Вони – справжні герої, чия пам’ять заслуговує на вічне вшанування. Цей день є нагадуванням про неоціненний внесок кожного, хто служив і продовжує служити на медичній ниві в умовах повномасштабної війни, адже завдяки їхній самовідданій праці тисячі життів було врятовано. В умовах кривавої та жорстокої війни медики стали одними з перших, хто зіткнувся з її жахіттями віч-на-віч. Вони працювали під кулями та снарядами, у вибухах та під постійною загрозою обстрілів, перетворюючи фронтові зони на шпиталі, а свої руки – на інструмент порятунку. Кожен день для цих відважних людей був випробуванням на міцність духу та професіоналізм. Вони виносили поранених із пекла запеклих боїв, надавали першу допомогу на полі бою, оперували в нелюдських умовах, часто без належного обладнання та часу на відпочинок. Їхня служба – це не просто робота, це справжній подвиг, який вимагає непересічної відданості та безмежної любові до людей. Багато хто з них загинув, виконуючи свій обов’язок, ставши жертвою ворожих обстрілів, мінних полів чи підступних нападів, коли медичні об’єкти чи транспорт ставали мішенями. Загиблі медики – це ті, хто віддав найцінніше за свободу та життя інших. Вони гинули на передовій, де кожна секунда вирішувала долю пораненого; у прифронтових шпиталях, куди їх доправляли з тяжкими пораненнями; під завалами зруйнованих будівель, коли ворог безжально атакував мирні міста; у дорозі до поранених, коли їхній шлях переривався ворожими ударами. Кожен із них залишався вірним Присязі до останнього подиху, усвідомлюючи всю небезпеку своєї місії. Вони були опорою для військових, надією для цивільних, які постраждали від бойових дій. Їхня самовідданість є прикладом для наслідування та джерелом національної гордості. Ми не завжди знаємо імен усіх, хто віддав своє життя на цій війні, виконуючи медичний обов’язок. Багато з них залишилися невідомими героями, чиї імена, можливо, ніколи не будуть вписані в офіційні списки. Але кожне ім’я, кожне життя, кожна жертва загиблих медиків варті нашої глибокої молитви, нашої скорботної тиші та вічної пам’яті. Це наш спільний обов’язок – пам’ятати про тих, хто віддав усе заради нашого майбутнього, заради можливості жити у вільній Україні. Їхня кров пролилася за нашу незалежність, за мир, за право кожного українця на життя. Цей День вшанування є важливим кроком у збереженні історичної пам’яті та висловленням глибокої вдячності суспільства. Він об’єднує нас у спільному горі та гордості за тих, хто не вагаючись пожертвував собою. Нехай вічна пам’ять про всіх загиблих медиків, яких вбила країна-агресор, живе в наших серцях. Низький уклін кожному з них за їхній надлюдський подвиг, за врятовані життя, за відвагу та самовідданість. Їхня спадщина – це маяк для майбутніх поколінь, що нагадує про ціну свободи та важливість людяності навіть у найтемніші часи. Ми ніколи не забудемо.🕯️